Катерина Кухар: Життя на кінчиках пальців схоже на троянду з колючками

Життя на кінчиках пальців має смак гіркого чорного шоколаду. Воно схоже на красиву троянду з колючками. Та й інтриг балетний світ приховує чимало. Хоча вони є всюди. Не важливо, чи це театр, чи ресторанний бізнес, чи світ моди. Завжди знайдуться позитивні люди й не зовсім добрі, ті, які не дуже креативно мислять. Вони не живуть своїм життям, бо стежать за іншими, а потім намагаються це повторити. Знаєте, здібність до критики набагато нижча, аніж творчість. Тому таких людей мені щиро шкода. Якби вони займалися своїм життям, то світ би був набагато кращим і цікавішим у першу чергу для них самих.

Хоча правильна, здорова конкуренція, мабуть, потрібна. Але не для мене. У роботі я завжди намагаюся викладатися максимально. І не важливо, де я знаходжуся: чи в Національній опері, чи на гала-концерті в Парижі, чи на конкурсі в Житомирі. Потрібно викладатися на всі сто відсотків.

Мені подобається співпрацювати з танцюристами різних театрів: з New York City Ballet, трупи Баланчина, Маріїнського театру, французької Гранд-опери. Кожна балетна школа особлива. Якщо в класичному балеті все має бути чітко: два плеча, два стегна, - то в трупі Баланчина, наприклад, не так. Інколи хочеться відійти від канонів, аби досягти музичного й візуального ефекту. Тому намагаєшся десь поквапитися або спинитися, щоб у танці був придих. Ось ця творча їжа, яку потім можна принести на свою сцену й показати різні цікаві нюанси, і важлива для мене.

Визнання

Чим більше людей тебе любить, чим більше маєш глядачів, чим більше в тебе нагород, тим більша на тобі відповідальність. Ти представляєш не просто себе, а свою країну. Пам'ятаю, як у Сіетлі нас зустріли з бурхливими оваціями. Тоді ми показували “Дон Кіхота”. Критики були в захваті, приємно зворушені, що на сцені можна так яскраво й емоційно викладатися. До речі, наша школа і вирізняється ось цією емоційністю.

Балет – це симбіоз, у якому чимало складових. По-перше, естетичне задоволення. Балерина повинна бути красивою. Зовнішній вигляд прими – це п'ятдесят відсотків її успіху. Тому й до костюмів ми ставимося шанобливіше, аніж до тих речей, які носимо у звичайному житті. По-друге, ми завжди в тонусі, з гарною фізичною підготовкою й неймовірним терпінням, оскільки не маємо ні вихідних, ні свят: закінчуємо один спектакль, переходимо до іншого, а далі гастролі. По-третє, артист балету - драматичний актор. Коли танець “голий”, то глядача він ніколи не зачепить, не подарує мурах по тілу. Якщо спектакль хороший, то після його перегляду кожен у залі поставить собі глибоке запитання. Особисто для мене - це надзвичайно важливо. По-четверте, у нас має бути гарний слух, аби зливатися з маестро, оркестром. Якщо музика окремо, а балетні рухи окремо, то глядачу, ясна річ, не сподобається.

Нещодавно ми гастролювали у Брюсселі, де мали честь зустрітися з послом України й губернатором. Під час розмови вони сказали, що ми одним спектаклем розповіли про Україну набагато більше, аніж вони роблять протягом року. Місія мистецтва – відчиняти замкнені двері, будувати мости.

Особисте

Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими. Хоча б раз у житті кожен проходить випробування. Дуже важливо, як людина поводить себе після перемоги у великій битві, коли її випробовують грошима і владою. Не менш важливо, як людина буде реагувати і після поразки. Які уроки винесе з неї, як знову стане на ноги, що робитиме наступного дня: опустить руки й буде сидіти вдома, жаліючи себе, чи засукає рукава й буде далі йти до своєї цілі?

У моєму житті траплялося різне. Навчання в училищі було схоже на спектакль “Спляча красуня”: перші балетні кроки, красива принцеса Аврора, перша закоханість (посміхається). Потім був момент великої втрати. Це сталося, коли я прийшла до театру. Тоді мене врятував спектакль “Ромео і Джульєтта”. Він з’явився, коли я тонула в безодні депресії. Саме під час репетицій партії Джульєтти навчилася витягувати всю ту глибину хвилювання і переносити її на сцену, виливати глядачам. Не кожен артист зможе вивернути себе навиворіт... Був у мене період і “Кармен-сюїти” (сміється): дюжина кавалерів, квітів, залицянь. І я, як Кармен, крутила і вертіла всіма (сміється). Та інколи відчуваю себе Маргаритою…

Життя — це театр, і мистецтво - бути в ньому жінкою. Для мужчин ми зірки, які освітлюють шлях; стимул, який змушує рухатися вперед і удосконалюватися; берегині домашнього затишку.

Артисти - дуже складні особистості, а прими — так узагалі (сміється). А такий симбіоз, як прима-балерина-драматична актриса, дає про себе знати. Справжній емоційний вибух. Тому не всі чоловіки, які не живуть мистецтвом, можуть із цим упоратися, зрозуміти такі перепади. Олександр навчив мене йти по життю легко. Часто задумуюся, чому він саме такий, як мене розуміє і відчуває? Я дуже різна: сьогодні можу прокинутися Попелюшкою, а завтра — Шахерезадою і всіма командувати. Мене ж навіть у “Танцях із зірками” прозвали генералом у спідниці. (сміється)

Мабуть, чоловіку допомагає те, що він виріс у багатодітній родині й має дві сестри. Він швидко знайшов до мене підхід. Коли потрібно, залишає у спокої, не “підпалює” ще більше, як це траплялося з першим чоловіком. Ми з ним були як два сірники. Він запалюється, і я у відповідь. Ми просто не знаходили компромісів. А Саша, коли бачить, що я запалююсь, гасить мене, як вода.

Зараз я спостерігаю, як мій син вчиться прилаштовуватися до жіночого характеру. Точніше - до його трирічної сестри. А наша Настя - справжня маленька жінка. (сміється) Тут вона вередує, тут його вкусила, потім ударила по голові через якусь дрібницю і через це ж на нього образилася. Її не бентежить навіть той факт, що витратила усі братові гроші собі на іграшки. Буває, приходжу додому, а Тимур засмучений. Я йому кажу: “Котику, ми ж, жінки, вередливі, тому вчися”. І він вчиться, вчиться турботі. Оберігає сестру на майданчику, аби її ніхто випадково не штовхнув і не забрав іграшку. Пояснює їй, що можна, а чого не можна робити. Таким чином хлопчики вже з дитинства привчаються правильно контактувати з дівчатками. Говорять же, що чоловіки й жінки - немов із різних планет, тому не завжди знаходять один до одного ключі.

(пауза)

Та знаю одне: все, що не робиться, - на краще. Якби ми не проходили всі випробовування, то не мали б того, що маємо. Звичайно, у скрутні хвилини не розуміємо, чим заслужили ось такі випробування. Але варто пам'ятати: в житті нам дано рівно стільки, скільки зможемо витримати. Зізнаюся, інколи думаю, що можна було б уникнути якихось помилок, але треба вчитися жити, насолоджуватися цим процесом, бачити красу навколишнього і свого внутрішнього світу. Ми повинні вирощувати щось нове і добре. Ми ж сіємо навколо те, що в середині нас. Необхідно збагачувати свій внутрішній світ, адже добро не має меж.