Іванна Онуфрійчук про тугу за Україною, росіян у Швейцарії та плани після перемоги

Іванно, більшість українців, які вимушені були виїхати з країни, говорять, що їм набагато важче морально, ніж тим, хто залишився; що їх постійно з‘їдає совість, бо вони в безпеці, а є ті, хто залишився на окупованих територіях, постійно під обстрілами. Що думаєте про це? Як узагалі ви?

- Спочатку в мене, як і у багатьох українців, котрі вимушені були виїхати з країни, була провина «вцілілого». Але у Швейцарії почали збиратись люди, щоб допомагати Україні, і ми з рідними приєдналися до них. Виходили на мітинги, збирали речі, харчі, кошти та відправляли до України. Також постійно була на зв’язку зі своїми друзями та колегами, моніторила новини і поширювала їх у соцмережах. Мій акаунт потрапив і досі знаходиться у тіньовому бані через сторіс і пости про війну.

Можливість допомогти, єднання з іншими людьми, допомогли мені перестати корити себе і звинувачувати в тому, що я поки не вдома. Українцям всього світу треба об’єднуватись, не можна з’їдати один одного. Цього ворог від нас і добивається.

Маємо вірити в себе і в Україну. Допомагати тим, хто потребує. Ми з фондом “Ти не один” 1+1 media передавали ліки, харчі, важливі речі, які зібрала у Швейцарії. Я зустрічалась з дівчинкою Сонею з Миколаївщини, підопічною “Здійсни мрію”, вона проходить тут реабілітацію, бо уламок російського снаряда влучив їй в голову. Ми з нею довго спілкувались, вона розповіла про своїх рідних, про дім в Україні та життя в реабілітаційному центрі. Зараз вона добре себе почуває. А справжню хвилю натхнення я відчула на благодійному футбольному матчі в Лозанні, ведучою якого була. Бо там було багато українців і після матчу ми обіймались, говорили й просто дарували один одному приємні емоції. І я вперше за весь час відчула себе ніби вдома. На матчі тоді виступила учасниця «Голос країни», до речі, проєкт уже повернувся на екрани з важливою метою - допомогти ЗСУ аерозасобами для розвідки. Можна долучатись онлайн (у гривні та крипті).

Отак, кожен на своєму фронті, мільйони українців борються за те, щоб якомога швидше всі ми повернулися додому, до мирної, вільної України.

Ви відкрили свій фонд. Розкажіть детальніше про це, будь ласка. Кому ви будете допомагати?

- Не раз у блозі та в інтерв‘ю я розповідала про свою заповітну мрію - відкрити благодійний фонд. Мама з дитинства виховувала у нас із сестрами чутливість, доброту. І я намагаюсь допомагати там, де можу. Зараз можу допомагати українцям у Швейцарії. Я планувала відкрити фонд раніше. Думала про те, яким він має бути, кому допомагатимемо. Але через проєкти, переїзди ця справа відклалася. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я сказала собі, що більше тягнути не збираюсь. І зараз саме той час, адже зараз добрі справи дуже потрібні. У Швейцарії непросто зареєструвати неприбуткову організацію, але з підтримкою професіоналів, моїх рідних та коханого нам усе ж таки вдалося це зробити. Напевно, “ivAlive”, це перша офіційно зареєстрована у Швейцарії благодійна організація, яка допомагатиме українським вимушеним переселенцям. Ми будемо допомагати людям, які тікають із зон бойових дій, полегшувати їхнє перебування та шлях інтеграції у країні. Це і надання адміністративної, юридичної допомоги, і вивчення мови, також організація культурних заходів.

Разом з Єгором Гордєєвим ви їздили до Бородянського інтернату. Розкажіть, як змінився заклад після деокупації? Як вас зустріли підопічні?

- Інтернат із першого дня повномасштабного вторгнення в Україну перебував у епіцентрі жахливих подій. Кадирівські війська тримали тут у заручниках понад 400 людей! Без води, тепла та під постійними обстрілами… Коли людей вдалося вивезли в більш безпечне місце, “друга армія світу” розграбувала медзаклад - винесли техніку, постіль і навіть одяг. Але спільними зусиллями персоналу, волонтерів, небайдужих людей, після деокупації тут стались колосальні зміни. Це інтернат, що повністю функціонує і навіть приймає людей, евакуйованих з інших закладів. Вони облаштували зону для прогулянок, відремонтували загони для тварин, доглядають за городиком і садом.

Підопічні зустріли нас з Єгором дуже тепло і привітно! Видно було, як сильно вони чекали на нас, як хотіли поспілкуватися та провести цей час разом. Я була у захваті від того, наскільки вони відкриті та щирі. Як вправно допомагали садити саджанці, носили воду та землю. У них великий, красивий сад. Багато любові й роботи вкладено у все це. І я рада, що ми теж вклали частинку себе. Кожен ділився своїми історіями та мріями… Мені хотілося кожного підтримати та приділити свою увагу. А коли ми прощалися, то було якось сумно на душі й виникло бажання приїздити туди знову і знову.

Яка ваша найбільша мрія після перемоги?

- У мене багато мрій після закінчення війни і нашої перемоги. По-перше - це нарешті приїхати додому, у рідне село та в мій рідний Київ. Приїхати надовго і відчути щастя перемоги, спокійного та безпечного життя без сирен, обстрілів, невизначеності та тривоги на душі. Обійняти найрідніших та найближчих людей. Привітати кожного перехожого та довго плакати від щастя… Продовжити допомагати вже особисто. І відкрити притулок для тварин, які вижили, допомагати їм знайти нові люблячі родини.

Чи маєте вже післявоєнні плани стосовно кар‘єри?

- Якщо чесно, поки не будувала великих планів. Життя у невизначеності навчило мене жити сьогодні й зараз, робити все те, що необхідно саме сьогодні, адже ніхто тепер не знає, що і як буде завтра. Звичайно, мені дуже хотілося б надалі займатися улюбленою справою - бути ведучою. Це те, що робить мене щасливою та дозволяє надихати інших. Я вірю, що «Танці з зірками» повернуться, і всі ми знову затанцюємо, але ще яскравіше. Ми створимо багато нових та цікавих проєктів після війни, які будуть не просто розважальними, а й такими, які допомагатимуть українцям повернутися до свого звичайного життя, ментально в першу чергу.

У Швейцарії є росіяни? Чи зустрічали їх? Як вони поводять себе?

- Росіяни були і є всюди. Я зустрічаю їх доволі часто, чомусь мені завжди на них «щастить». Вони або давно проживають у Швейцарії та повністю інтегровані тут, або часто такі, які виїхали з росії з початком війни через несприйняття всієї ситуації та режиму в країні. Бувають навіть такі, які беруть участь у місцевих мітингах проти війни та допомагають біженцям. Але це скоріше виняток.

Як швейцарці ставляться до війни? До українців? Ще волонтерять, донатять?

- Сьогодні я можу сказати, що Швейцарія давно відступила від своїх принципів нейтралітету.
З початку повномасштабного вторгнення Швейцарія доставила в Україну більш ніж 680 тонн гуманітарної допомоги та закупила в Україні близько 5000 тонн продовольства для підтримки населення. Ще велика партія - матеріали для тушіння пожеж та розчищення завалів - на даний час знаходиться в дорозі. Швейцарські сім’ї продовжують відкривати двері своїх домівок для українських сімей. Місцеві жителі й надалі допомагають в організації культурних благодійних заходів та донатять.

Нещодавно я відвідала благодійний захід, організований у колаборації швейцарцями та українцями, зокрема долучилась моя колега з 1+1 Тоня Лесик. Під час події збирали кошти на відкриття Школи Супергероїв у київському Інституті Раку. Дітки, батьки та лікарі її там дуже чекають. Зібрали 15 тисяч євро, і збір ще триває.

За чим найбільше сумуєте з України?

- Дуже сумую за домом. Коли приїздила в Україну влітку, то були з родиною на Вінничині. Одразу купа спогадів, улюблені вулички, садочок біля будинку… Сумую за прогулянками Києвом. За улюбленими місцями повз Дніпра, затишних парків та неймовірних краєвидів. Це місця моєї сили, де я завжди могла відновитися та набратися натхнення.

А ще сумую за салом! Такого сала тут, на жаль, не знайти. А замовити, аби хтось передав, - неможливо, адже перевозити такі харчові продукти через кордон заборонено. Радує те, що мамуля та сім’я поруч. Мама з бабулею частують нас інколи своїми кулінарними шедеврами, такими, як котлетки, деруни, налисники та борщ, тому це допомагає відчувати хоча б смак рідного дому.

Що змінила війна у вас? На що інакше тепер дивитеся?

- Трошки поживши за кордоном, я почала по-іншому дивитись на власну рідну країну, більше цінувати її та помічати більше гарних речей у ній, яким раніше не придавала особливого значення. Вражають та дивують контрасти того, наскільки все швидко, просто та зручно можна організувати та вирішити вдома на абсолютно різних рівнях життя людини, порівняно з Європою. Та ж сама диджиталізація, держава у смартфоні.

Нарешті я збагнула і відчула всю глибину побажання наших бабусь і дідусів - “…все, що завгодно, лиш би не війна..“, "....і мирного неба над головою". Війна назавжди змінила кожного з нас - окремо, і всіх нас - разом взятих. Я стала якоюсь чутливішою та черствішою водночас. А ще мені здається, що для українців більше немає нічого неможливого. Головне - бажання йти до перемоги.

Чи є річ, яку ви не встигли реалізувати до війни?

- Так, і я сподіваюсь їх реалізувати після нашої перемоги! Знятися в українському супергеройському блокбастері. Станцювати у неймовірній постановці на благодійному балі. Провести благодійний аукціон, який почала організовувати. Продати автомобіль.