"Я не ідеальна, я жива", – Олена Кравець про любов без контролю, виховання без покарань і межі відповідальності

Люкс запускає серію чудесних інтерв'ю із зірковими супербатьками. У них ми спробуємо з'ясувати, як виховати дитину, аби в дорослому віці вона не зверталася до психологів. Дізнаємося, як селебрітіс справляються з дитячими істериками, маніпуляціями та протестами; чи прагнуть у майбутньому контролювати їхні життя; які цінності прищеплюють змалку та які б поради дали собі на початку батьківства. Це будуть легкі матеріали з ноткою гумору, де наші зіркові тати й мами поділяться своїми поглядами на сучасне виховання дітей.

Нас ніхто не вчить бути батьками. У цьому немає інструкцій, чітких відповідей і гарантій. Часом – це страшно, буває незрозуміло, іноді – дуже виснажливо. Ми часто діємо навпомацки, помиляємося, сумніваємося, злимося на себе й знову повертаємося до дітей із любов’ю.

Сьогодні акторка й багатодітна мама Олена Кравець говорить про материнство без ролей і узагальнень. Про післяпологові стани, роботу без паузи на "ідеальний декрет", розмови замість покарань, довіру, вибачення й право бути неідеальною, але справжньою. Це розмова про материнство без прикрас і про любов, що тримається не на правилах, а на близькості.

Олено, якою мамою ви себе уявляли в дитинстві і якою зараз є?

- Я не пригадую, щоб у дитинстві уявляла себе мамою, тоді максимум була "мамою" для своїх ляльок. Але знаєте, сьогодні відчуваю себе цілком нормальною. Не ідеальною, але, певно, найкращою мамою саме для своїх дітей. Так само, як кожна мама є найкращою для своїх.

А який найбільший міф про материнство вас лякав напочатку?

- Певно, міф про те, що потрібно повністю присвятити своє життя дитині. Я бачила, що мої батьки не присвячували мені все своє життя. Тому ось ця історія, що після появи дітей ти вже не живеш для себе, мене й лякала.

Чи мали післяпологову депресію? Як справлялися з нею?

- Думаю, що так. Але з Машею я не усвідомлювала, що це була післяпологова депресія. Тоді не ідентифікувала свій стан і вважала, що просто дуже втомилася. З двійнятами депресія теж була, але відстрочена, тому що вони народилися раніше терміну, були семимісячними. Дуже багато сил, думок і молитов тоді було спрямовано на те, щоб із ними все було добре та щоб вони були здоровими. Тож я одразу розуміла, що мені знадобиться допомога, але водночас мала повернутися до роботи. На жаль, так склалися обставини в родині, тому фактично не була в декреті.

Те, що пропустила природний період перебування з двійнятами і з самою собою, а також момент відновлення та відпочинку, бо стала працювати мамою вже через два місяці після пологів, — усе це згодом відбилося на моєму фізичному, так і психологічному стані.

Я за те, щоб залишатися в декреті стільки, скільки це необхідно мамі й дитині. І цей період життєво потребує мами, а мамі так само потрібен час відновитися та побути зі своєю дитиною у спокої. Тому, якщо є можливість, краще не нехтувати декретом. Це природна необхідність.

Як не виховуй дитину, вона все одно потім пропрацьовуватиме все в психолога. Що, вважаєте, пропрацьовуватимуть ваші молодші діти? Що, можливо, пропрацьовувала чи пропрацьовує Маша? Як виховати щасливу дитину?

- Нещодавно почула, що стан щастя хоч і нетривалий, але заразний. Діти вчаться через повторення, тобто вони бачать щось і відтворюють це. Якщо маленька людина бачить поруч батьків, які отримують задоволення від своєї справи, від того, як вони живуть. Якщо перед її очима дорослі, які транслюють людяність, піклування, довіру і розуміння одне одного у стосунках; якщо вона бачить певне ставлення до життя, яке призводить до певних результатів і формує приємну картину світу, то вона так чи інакше згодом забирає це у власну світобудову.

Але ніхто з нас не знає, як виховувати дітей. Ми часто думаємо: "Я не робитиму так, як мої батьки", а потім самі стаємо батьками і повторюємо їхні слова, заперечення або переконання, бо просто не маємо іншого досвіду.

Тому так, треба вчитися бути батьками. Це насправді набагато легше, ніж бути дітьми, тому що в дітей беззаперечна довіра до значущих для них людей. Батьки — це люди, які мають перевагу у вазі, зрості, віці та владі. І коли ці переваги перетворюються на інструмент маніпуляції чи дискримінації, не на рівні насильства, а на рівні "буде так, бо я так сказав" — це теж певне зловживання владою.

Серед сучасних батьків є ті, хто хоче стати для дитини другом, якому вона б довіряла, інші ж прагнуть поваги, дисципліни ( просять, аби на "Ви" до них зверталися). Що для вас важливіше й чому?

- Мені важливо, щоб моя дитина знала, що для мене вона дуже важлива й кохана людина, що в сімʼї приймають будь-який її стан чи настрій, що поруч зі мною їй можна бути різною і що разом ми впораємося з будь-якими негараздами.

Я б хотіла, щоб мої діти отримували в родині і поруч зі мною таку кількість тепла, прийняття, підтримки, розмов, добра й світла, яка їм необхідна для нормального життя і відчуття захищеності. Я б хотіла просто, щоб вони знали, я — їхній тил, в якому завжди можна відновитися й побути у власній темряві; що тут нікому нічого не потрібно доводити. Тут можна просто жити.

Як справляєтеся з дитячими істериками та маніпуляціями? Що зараз найскладніше у вихованні малечі?

- Усе буває по-різному. Іноді дуже довго терплю та нагадую собі, що я домінантна доросла особа. Хтось має залишатись дорослим. У дітей моїх ще не повністю сформована психіка, і певний набір реакцій не такий широкий, як у дорослої людини.

Інколи можу підвищити голос, звісно, бо вже не витримую або сама втомлена. Потім вибачаюся. Але таких серйозних істерик у них вже немає — минув цей період. Коли ж трапляється – просто обіймаю, намагаюся говорити, закутую їх у теплу ковдрочку, тримаю, гойдаю, цілую. Таке відчуття безпеки, тактильного контакту та тепла поступово гасить істерику.

Як знаходите правильні слова, аби підтримати Машу у важкі моменти? Ви маєте довірливі стосунки?

- Саме тому, що між нами справді довірливі стосунки, мені не важко знаходити потрібні слова, бо знаю її. Я пам’ятаю себе в її віці й у багатьох ситуаціях, у яких вона іноді опиняється. Це моя дитина, хіба я не знайду слів, навіть якщо вони часом здаються банальними? Що потрібно, коли тобі холодно на серці, а весь світ колючий? Тепла їжа, трохи більше любові і просте піклування.

Чи сварите дітей? Якщо так, то за що? Які практикуєте методи покарання?

- У нас немає покарань — ми розмовляємо. Діти – такі самі люди, просто маленькі. Я не знаю, як би я почувалася , якби мене зараз хтось карав за щось.

Іноді варто питати себе: навіщо мені діти? Відповідь на це питання повертає у здоровий глузд, на землю. Впевнена, у багатьох відповіді будуть переважно соціально нав’язані, але якщо подумати глибше? Мені дуже подобається відповідь, що діти — це шанс прожити ще раз своє дитинство, можливість заново полюбити цей світ та життя. А покарання — це точно не про любов. Коли ми кажемо про любов, у нас не виникає асоціацій із покаранням або маніпуляціями. Тобто це вже хибні переваги дорослішання, бо з нами так поводилися.

Мені здається, покарання не працює. Будь-яка агресія веде до ще більшої агресії, а на будь-яку силу знайдеться суперсила.

Покарання як інструмент виховання здається робочим лише тоді, коли дитина не може нам відповісти, але потім ця дитина виростає, заходить у пубертат, стає сильнішою і впевненішою. І ось тоді всі наші покарання повертаються до нас у вигляді відмови від спілкування, відсутності близькості та емоційного зв’язку. Це все ми потім пожинаємо, бо це зерна, які нами ж і були посіяні.

Тому яке покарання може бути застосовано до коханої людини, яку ми самі народили, щоб любити її ? Ну як? Тут краще спитати себе: що ми зробили такого, що наша дитина не здатна просто поговорити з нами? Як нам вдалося вбити в ній цікавість до життя, здатність до розмов? Що ми зробили не так? Чи вибачаємось ми за свої помилки перед нею? Чи здатні ми взагалі вибачатися перед дитиною? Чи здатні ми зізнатися ій у власній вразливості, втомі, попросити допомоги чи спитати поради? Чи на рівних ми правах?

Чи здатні ми бути щирими і чесно говорити: "Вибач, будь ласка, я зараз зовсім не можу говорити, мені треба побути наодинці. Вибач, будь ласка, я зараз не можу з тобою пограти. Вибач, будь ласка, мені це зараз не цікаво, бо мене бентежать інші питання". Чи здатні ми говорити про свої тривоги та почуття з дітьми? Чи можемо ми розповісти, як пройшов наш день на роботі, а потім спитати: "А як твій день у школі?". Можливо, потім і не доведеться питати, бо дитина сама охоче буде розповідати.

Будь-що з того, що ви робите, наші діти робитимуть так само, бо в них немає іншої моделі для наслідування. Тому будь-яке покарання дітей — це покарання ваших онуків.

Які таланти помічаєте в малечі? Які гуртки вони відвідують?

- Ваня — фанат футболу, а Катя поки що ходить на художню гімнастику, хоча не можу сказати, що у неї таке ж фанатичне ставлення, як у Вані до футболу. Катя дуже творча натура. Зараз вона перебуває у періоді яскравих мейкапів, підготовки образів до школи, стеження за модою, малювання. Ось такий дівочий прекрасний вік. Ваня ж більше про футбол, а ще, звісно, комп’ютерні ігри.

Як мамі, яка працює, виокремити час на спілкування з дитиною? Як поєднуєте роботу й материнство?

- Я прихильниця теорії, що важлива не кількість, а якість. Краще якісно провести з дитиною час, навіть нехай це буде 5–15 хвилин на день після роботи, коли ви падаєте з ніг, але можете просто взяти її на руки й сказати: "Я така втомлена, але так хочу тебе обійняти. Я думала про тебе сьогодні кілька разів впродовж дня", ніж провести шість годин поруч із дитиною, але й просидіти паралельно цей час у телефоні.

Мене, наприклад, іноді вистачає тільки на те, щоб просто трохи часу спокійно поговорити ввечері або лише на одну казку перед сном. Можна провести 15 хвилин так, що це запам’ятається на все життя. Можливо, за ці 15 хвилин ви розкажете їй щось, що потім стане дороговказом для неї. Набагато легше жити із внутрішньою чесністю до себе й до дитини. Не думайте, що ви комусь щось винні. Ви все можете пояснити: "Мене хвилює, що я приділяю тобі мало часу, мене це справді турбує. Скажи, будь ласка, як ти себе почуваєш, бо я на роботі, заклопотана. Що ти думаєш? Як нам більше проводити час разом? Бо я хвилююся, що можу втратити зв’язок із тобою". Побудьте дитиною в цей момент, будьте слабкими, зізнайтеся, що ви людина. Ви навіть не уявляєте, які рішення може запропонувати дитина, бо вона любить вас безумовно. Ви для неї — всесвіт, і вона ніколи не зрадить цей всесвіт.

Що думаєте щодо контролю життя дитини?

- Якщо ми говоримо про безпеку — це важливе питання: цифрова, фізична, соціальна, сексуальна безпека. Ці теми сьогодні достатньо широко розкриваються.

Але якщо мова про контроль особистого життя… А як би ви ставилися до контролю вашого власного життя? Як би ви почувалися, якби хтось перевіряв ваші телефони? Чи це вам подобається? Я думаю, відповідь очевидна.

Які цінності розвиваєте в дітях?

- Людяність, небайдужість, цікавість до життя, критичне мислення, внутрішню чесність, увагу до власних почуттів та емоцій і повагу до почуттів інших людей.

До якого віку, гадаєте, батьки мають фінансово підтримувати дітей? Чи варто давати дітям кишенькові гроші? Якщо так, то яку суму?

- Це залежить від індивідуального фінансового стану родини. Фінансова підтримка — наша відповідальність на певний період. Так, давати дітям кишенькові гроші варто, бо без цього вони не навчаться ними користуватися.

Як можна навчитися чимось користуватися, якщо ніколи не мати цього в руках? Як можна їздити на велосипеді, якщо в тебе немає велосипеда? Тому так, все це через практику та спроби побудувати стосунки з грошима. А яку суму виділяти — це вже індивідуальна річ.

Зірковий статус родини не заважає молодшим і чи не заважав свого часу Маші?

- У нашому побутовому житті зіркового статусу практично немає. У нас немає водія, окремої автівки з водієм, ми не живемо у великому будинку. У нас трикімнатна квартира, а Маша живе окремо. Діти просто бачать, що багато працюю, що мені дуже подобається те, що роблю. Останнім часом роблю лише те, у що вірю.

Маші зірковий статус не заважав. Навпаки, мені здається, вона вибудувала стійкість до гучного суспільного голосу. Маша орієнтується на власні життєві принципи і розуміє, що існує соціальна відповідальність та соціальне навантаження. Звісно, частково через мене. Тому вона обдумує все, ретельно зважує і свідомо ставиться до всього, що відбувається у публічному просторі.

Головне правило мами Олени Кравець у вихованні дітей – як воно звучить?

- Памʼятайте та згадуйте себе дітьми і нагадуйте, що ваші діти — це ваші кохані люди, які дарують вам шанс вдруге прожити дитинство.

Яку пораду дали б собі на початку материнства?

- Не бійся, це прикольно!