"Жертва не має відчувати сором": Олександра Сорока про психологічно найскладнішу роль у "Тихій Наві"

Сьогодні у світі кожна третя жінка зіштовхується з насиллям. Раніше було соромно про це говорити, чимало випадків просто замовчувалися. Зараз в Україні система поступово змінюється. Публічні люди привертають увагу до цієї проблеми. Створюються фонди підтримки жінок. А нещодавно вийшов серіал "Тиха Нава", який повноцінно висвітлив цю тему й те, як на неї закривали очі представники правоохоронних органів.

Ключовою персонажкою серіалу стала героїня, на імʼя Інна, яку на екрані втілила Олександра Сорока. Чому акторка погодилася на таку психологічно непросту роль, дізнавайся в ексклюзивному матеріалі Люкс.

Мені було цікаво зіграти психічний розлад. Я пробувалася на кілька ролей, і саме Інна вже на етапі самопроб мені була найцікавішою, – Олександра Сорока.

Олександро, як психологічно вам було грати дівчину, яка стала жертвою маніяка?

- Я більше, мабуть, переживала за те, як зіграти персонажку, аби це мало правдивий вигляд. Можливо, десь була присутня невпевненість, яка притаманна героїні в її стані. Інна ж не лише стала жертвою, у неї ще й почалися психологічні проблеми. Тому тут я скоріше переймалася за градус, за те, які прояви бувають із таким діагнозом. Моя героїня втрачає повну ідентичність. Навіть у кінці все ще вірить, що до скоєного причетний Адам. Це прояви того, що Інна не виліковується. У сценарії навіть було зазначено, що то вона гучно сміється, то має інші емоційні й фізичні прояви божевілля. Ми це змʼякшили, аби Інна не мала стереотипний божевільний вигляд.

Як готувалися до зйомок?

- Читала, слухала інтерв'ю жертв насилля після окупації, подкасти психологів, щоб зрозуміти, чому дівчата замовчують злочини, чому їм соромно, чому інколи відбувається підміна й жертва може вважати, що г*алтівник – це хтось із її близьких, наприклад. Насправді психіка підмінює кимось кривдника, аби себе уберегти. Я шукала, знаходила відповіді на питання, які у мене з'являлися.

Коли готувалася до зйомок, то також консультувалася зі своєю психологинею, які можуть бути прояви рекурентного, депресивного стану з елементами автоагресії. По суті це прямі суїцидальні нахили.

До багатьох сцен ти просто не готуєшся. Наприклад, сцену г*алтування ми знімали швидко, без підготовки.

Що особисто для вас було найскладнішим під час знімального процесу?

- Мабуть, ось цей темп. Я попадала саме на ті дні, де ми досить швидко все знімали, а хотілося б трохи більше часу на те, щоб розібрати, розкластися. Тому, мабуть, для мене це було десь навіть стресово, я б так сказала. Наприклад, коли знімали сцену в лісі, то ця зміна переносилася рази три чи чотири: то через погоду, то через обстріли. І врешті знімали, коли на вулиці було +3 – а ми в літніх сукнях.

Ваша героїня Інна – яка вона вашими очима?

- Мені дуже шкода насправді, що не показали її історію "до" злочину. Мій персонаж не розкритий, як і її стосунки з Адамом (героя зіграв Олександр Рудинський, – прим.ред.). Тому я відштовхувалася від стану, як її змінило насилля. Інна в стані загубленості, невпевненості ні в чому, на межі психозу, з підвищеною тривожністю. Вона до кінця не розуміє, що з нею відбувається, чи нормальна вона, чи ні. Але моя героїня погодилася на психотерапію, дала свідчення – це говорить, що все ж таки в ній залишилася сила.

До слова, роль маніяка, який скривдив героїню Олександри, Інну, зіграв актор Павло Шпегун, який спочатку пробувався на роль головного героя. Чи легко було акторові вживатися в образ насильника, дізнавайся в ексклюзивному інтервʼю Люкс.

Сьогодні чимало жінок стають жертвами сексуального насильства. Що, гадаєте, мала донести ваша героїня соціуму?

- Я багато чула, що саме жінкам складно дивитися наш серіал. Гадаю, усі жіночі ролі в "Тихій Наві" – дуже складні. І, мені здається, всі вони про одне: жертва ніколи не винна. Вона не має відчувати сором. Так сталося не через її вину. Так сталося, бо чоловік себе не стримав. І це стосується будь-якої форми насилля. Наші героїні кажуть, що жертви не одні. Вони мають підтримку, вони можуть звернутися за допомогою, піти в поліцію.

Як гадаєте, який вплив "Тихої Нави" на розвиток української кіноіндустрії?

- Гадаю, позитивний. Хочу, аби зʼявилася конкуренція, щоб інші продюсери, продакшени намагалися переплюнути "Тиху Наву". Це створить інший рівень серіальної індустрії: якість буде краща, актори кращими, усі прагнутимуть до розвитку. І класно, що "Тиха Нава" стала такою модною серед глядачів. Вірю, що найближчі роки українські серіали дивитимуться, ними цікавитимуться й пишатимуться.

Образ Інни в "Тихій Наві" один із найскладніших. Ми попросили психологиню, травматерапевтку Анну Неборську-Рибій прокоментувати тему сексуального насилля, яку порушує серіал та досвід героїні, й дати відповіді на основні питання, з якими зіштовхуються потерпілі.

Жертва – той або та, хто загинув. Постраждалий – людина, що пережила насилля. Людина з травмівним досвідом – той або та, хто вижив.

Як підтримати людину, яка пережила сексуальне насилля

Сексуальне насилля може спричинити психічну травму в здорової людини. У світі вже давно розроблений, а в Україні вже впроваджується, так званий травмоінформований підхід, який навчає, як поводитися з людьми, який мають травматичний досвід (насилля, абʼюзу, воєнних дій тощо). Він універсальний і базується на нейробіологічних та психічних процесах, які запускаються внаслідок травми. Формула одночасно і проста, і нелегка в реалізації, але її зараз мають знати всі: від лікарів, поліцейських до пересічних громадян.

Отже, в основі травмоінформованого підходу стоїть принцип, що під час травматичної події людина, яка зазнала травматичного досвіду, втрачає три речі: відчуття контролю, відчуття безпеки та власну ідентичність.

І в серіалі ми бачимо, як це відбувається в героїні Інни. Вона втрачає контроль над ситуацією під час самого акту насилля. Вона втрачає відчуття безпеки: впродовж всього серіалу і навіть вкінці, коли Адам затримав насильника, вона каже йому: "Я не буду в безпеці, поки знатиму, що ти десь поряд". І, до речі, вона права. Адам – теж психопат і має ті ж потяги, що й насильник, проте він стримується, бо це його свідомий вибір. Чи завжди так буде? Невідомо. Чи може змінити його поведінку новий факт, повʼязаний зі своїм походженням? Можливо, але він може й надалі стримувати свої потяги. Проте жодних гарантій немає.

Героїня втрачає відчуття ідентичності: до травмівного досвіду Інна мала ідентичність жінки, доньки, мала плани, амбіції, жила своїм життям. Після насилля її всі знають як жертву насилля, і це стає її набутою внаслідок травмівного досвіду ідентичністю. У серіалі показують, який вигляд вона має: недоглянута, понурена, очі опущені, плечі підняті, різко реагує на будь-який звук, боїться.

Це і є принцип формування ядра травми: втрата контролю, відчуття безпеки та ідентичності.

Що тепер з цим робити? Уся робота й комунікація в травмаінформованому підході зводиться до ВІДНОВЛЕННЯ відчуття безпеки, контролю та ідентичності, які були порушені під час травмівної події. Як це виглядає на практиці в серіалі:

• відновлення відчуття контролю. Це гарно демонструє лікарка-гінеколог, коли на огляді пацієнтки в останній серії вона дає вибір дівчині: "Ви маєте право зробити аборт, але час ще є, подумайте". І жінка відчуває контроль над своїм життям: я маю вибір.
• відновлення почуття безпеки: у спілкуванні з людьми, які пережили насилля важливо наголошувати, що ЦЯ ПОДІЯ ВЖЕ ЗАКІНЧИЛАСЬ і що ЗАРАЗ ЛЮДИНА В БЕЗПЕЦІ.
• ідентичність: важливо, щоб сформувалось усвідомлення – я та, хто вижила / людина, яка пережила насилля / людина з досвідом насилля, а не "Я – жертва". Акцент переноситься з ідентичності "жертви" на досвід, який стався, але не визначає всю особистість. Людина залишається суб’єктом, а не лише носієм травми.

Вагу має кожне слово. Що ще допомагає:

• вірити без допитів і сумнівів ("я тобі вірю" – одна з найлікувальніших фраз);
• не звинувачувати й не ставити запитання, які натякають на відповідальність жертви;
• дозволяти людині самій визначати темп розмови: говорити або мовчати;
• запитувати, яка саме допомога зараз потрібна, замість нав’язування порад;
• підтримувати звернення до психолога або лікаря.

Що ранить:

• фрази: "треба забути", "будь сильною", "могло бути гірше";
• пошук логіки в діях жертви;
• знецінення переживань або порівняння з чужими історіями.

Що важливо знати самій людині після насилля

Реакції, які часто лякають, – нормальні для психіки після травми:

• відчуття провини або сорому;
• флешбеки, тривога, проблеми зі сном;
• емоційне оніміння або навпаки сильні перепади емоцій;
• складнощі з довірою та близькістю.

Так працює нервова система, яка намагається впоратися з пережитим. Травма — це досвід, який впливає на психіку, але не визначає особистість. ВИНЕН ЗАВЖДИ ТОЙ, ХТО КРИВДИТЬ!

Чи можливо почати нове життя після насилля

Так, і це гарна новина. Мова йде не про те, що "все буде добре", "все пройде", "з часом забудеш". Зовсім ні. Розберемось на нейрофізіологічному рівні.

Оправитись після травми і знайти нові сенси, новий стиль цілком можливо і вже доведено численними науковими дослідженнями. І завдячуємо ми цим нейропластичності та нейрогенезу нашого мозку.

Травматичні події буквально записуються у нейронних мережах мозку як стара пожована пісня, яка автоматично "вмикає" лімбічну систему у схожих ситуаціях (тригерах). І робота в терапії – це не "стирання" старої пісні, а написання нової, більш ресурсної, з акцентом на те, що ця подія вже закінчилася, вона в минулому і людина зараз у безпеці, а її досвід не визначає її ідентичність – це лише досвід.

Психіка має здатність до відновлення – через безпечні стосунки, терапію та поступове повернення відчуття власного тіла й кордонів. Одужання не означає "забути". Воно означає:

• повернути собі контроль над власним життям;
• знову відчути право на задоволення, близькість і радість;
• інтегрувати досвід так, щоб він перестав керувати теперішнім.

Після травми можливе не лише відновлення, а й посттравматичне зростання – коли людина поступово повертає собі силу, голос і відчуття цінності себе. Головне, що варто пам’ятати: насилля змінює досвід людини, але не забирає її цілісність і здатність жити повноцінним життям.