Пьянящая поэзия Бодлера: стихи, от которых холодеет душа и пылает сердце

Шарль Бодлер – это не поэзия в классическом понимании. Это приглушенный свет лампы в полночь, запах старых книг, аромат увядших роз, бокал красного вина и мысли, которые обычно не решаешься произнести вслух. Это поэзия для тех, кто не боится глубины. Кто не убегает от теней, а слушает, что они шепчут. Кто знает, что даже в самом темном – есть что-то пронзительно светлое. Эта подборка от Люкс – не просто стихи. Это состояние. Это прикосновение. Это что-то между грустью и восторгом, между усталостью и вдохновением.

Шарль Бодлер стихи о любви

***

Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні
В твоєму погляді – покара і вина,
Безумні злочини й діяння благородні;
Захмелюєш серця, подібно до вина.

В твоему погляді – і присмерк, і світання,
Як вечір грозовий, приносиш аромат.
Німим стає герой з твого причарування,
I сміливішає дитина во сто крат.

Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,
Йде фатум, наче пес, за покроком твоїм;
I, розсіваючи біду чи безпечалля,
У всьому вільна ти, хоч пані над усім!

Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,
Злочинство, ревністъ, жах – то наче золоті
Коштовності, твої чарівливі брелоки,
Що витанцьовують на твому животі.

Коханець зморений, що пригортає милу,
Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,
Нагадує того, хто сам свою могилу
Вкриває ласками у свій вмирущий час.

Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
Потворно вибредна, страхітлива й свята,
Як до безмежностей, що я про них не знаю,
Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти, а всесвіт – менш гидким!

***

Скажи, твоє серце не лине, Агато,
Від моря засмічених улиць міських
До іншого моря, де сяйва багато,
Де тоне все в чарах дівочо-ясних.
Туди твоє серце не лине, Агато?

О море широке, вгамуй мої рани.
Хто даром співецьким тебе наділив?
Вітри над тобою гримлять, як органи
А ти колисковий наспівуєш спів.
О море широке, вгамуй мої рани..

В хиткому вагоні, на кермі фрегата
Тут сльози потоком нечистим течуть
«Полинемо звідси! - ти скажеш, Агато
Щоб горя не бачить і плачу не чуть»
В хиткому вагоні, на кермі фрегата

Та як ти далеко, запáшний мій раю,
Де радість витає, сміється блакить,
Де гідна любові людина кохає,
Де чисте бажання на серці горить,-
О, як ти далеко, запашний мій раю

Мій раю зелений, кохання дитяче,
Квітки й поцілунки, забави й пісні.
І скрипка, що в сутіні тужить і плаче
I вечір над садом, і кубки хмільні,
Мій раю зелений, кохання дитяче.

Мій раю невинний, несміливі втіхи
Як дальній Китай, ви далекі від нас
Ні чари дзвінкого сріблистого сміху
Ні скарги тужливі не викличуть вас,
Мій раю невинний, несміливі втіхи.

Вірші Бодлера “Квіти зла”

***

Понад плеса пругкі піднебесних рівнин,
Понад гори, ліси, понад хмари і води,
Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,
Де кінчається сонячних променів плин,

О, мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,
Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,
Борозниш неосяжність, і серце безсиле
Осягти насолоду – жага ця без меж,

Ти летиш у світи, де від ніжних гидот
I очистишся в радісне – світлім повітрі,
I нап’єшся вогню, що в божественнім вітрі,
Наче дума струмує з незримих висот.

Ти полишив нудьгу і безмежну журбу,
Що у келих життя наливає утому,
Ти довірився радо крилові міцному
I впливаєш в тіла теплих зоряних бур.

В кого думи, як зграї веселих птахів,
Пориваються в небо у вільному леті,
Хто пливе над життям, той по звичній прикметі
Мову квітів збагне, вчує дерева спів.

***

О руно золоте! Гривасте коливання,
І кучерів тремких пахуче стоголосся!
Щоб заселили мій альков у мить смеркання
П’янливі спомини, що сплять у цім волоссі,
Я підійму їх, мов хустину, в час прощання.

I млосна Азія, і Африка гаряча,
I весь далекий світ, відсутній і незримий,
Живе в глибинах цих, у ароматних хащах.
Немов надбожий дух, що музикою рине,
Пливе в цих запахах душа моя незряча.

I я пливу в той край, де дерево й людина,
Ще повні соку й сил, у дикій спеці мліють:
Я, коси дужі, ваш, я ваш і з вами лину!
Перлинне море це на хвилях мрій леліє
Вітрила і вогні – зкришталені хвилини.

То порт – у нім душа моя жагу вгамує,
У хвилях кольорів, і звуків, і парфумів;
Муаром, золотом там кораблі струмують
Назустріч славі, що в химернім тлумі
Із неба чистого спекотою вирує.

I голова моя, сп’яніла од кохання,
Ув океан оцей бездумно поринає
Душа – тремтливий дух у млосному вмиранні
I лінощі давно минулі відшукає,

Блакитні кучері, мов балдахін темнавий,
Ви неба голубінь мені навік вернули.
Ці пасма, що боги створили вмить забави,
П’янять мене – вітри з них зачерпнули
Єлей оливи й запах мускусу лукавий,

Надовго! Назавжди! Рука моя в цю гриву
Рубіни сіятиме, перли і сапфіри,
То ж будь моїм бажанням незрадлива!
Бо ти – оазис мій, моя одвічна віра!
Святе моє вино, вино жаги п’янливе!

***

А тілом ти така зваблива,
Коханко щира! –
Немов тканина мерехтлива,
Заблисне шкіра!

Твоє волосся – хвильне море,
П’янке, невпинне,
I заплелися в хвилі зорі,
I білі, й сині.

Мов корабель, що спав під небом,
Крізь вітру клекіт
Моя душа летить до тебе
У край далекий.

Ні біль, ні радість ще не спали
В очах шовкових,
Ті очі – скарб! У них змішались
I тиша, й слово.

Ритмічна хвиля гралась, билась,
Текла ефірно!
Ти, мов змія, гойднула тілом,
Жезлу покірна.

Ось ти спинилась, ти заснула –
Дитя!.. дитятко!..
Ось ти голівкою хитнула,
Немов зміятко.

Ти раптом тілом стрепенулась,
Ти – дивний човен!
В той човен ласки зачерпнулось,
Він тиші повен.

Зростала тиша… Ніжний дотик –
Хтось кригу вилляв!
I до зубів пливла із рота
Медова хвиля.

Тече!.. Я п’ю вино Богеми Гірке, прозоре,
I щоб померла в серці темінь, Посію зорі!

***

Лиш дон Жуан дійшов до чорних вод Харона
I лепту за провіз дав злому жебраку,
Той, наче Антісфен похмурий, водне лоно
Розрізав веслами, гладінь од сліз гірку.

З обвислими грудьми, в прозорих покривалах
Сміялися жінки, аж трясся небозвід,
Ревли, мов жертви ті, що вже згоріти мали
I був той дикий рев холодний, наче лід.

I Сганарель радів – мав на борги надію.
I мовчки дон Луїс лиш палець простягнув –
Він тикав мертвякам усім на лиходія,
Зухвальця, що зганьбив старечу сивину.

Скорботилась худа, цнотлива ще Єльвіра,
I марила, щоб цей підступний чоловік
Подарував хоча би усмішку нещиру,
Які світили їй у той весняний вік.

А збройний командор серед страшного виру
Стояв біля керма, як вправний капітан…
Герой не бачив їх,- опершись на рапіру,
Щось думав про своє наш гордий дон Жуан.

Также вдохновляйся стихами о любви в подборке от Люкс.