Добірка віршів українських військових, яка пробирає до глибини душі

Коли читаєш ці вірші, розумієш — у наших воїнів забрали звичне життя, але не змогли забрати людяність. Серед суворих буднів війни вони знаходять миті для краси, для любові, для роздумів про вічне. Їхня поезія — це мости між військовою реальністю і цивільним життям, між страхом і надією, між тоді і тепер. Люкс зібрав для тебе неймовірні вірші тих, хто зараз захищає нашу землю, хто віддав своє життя за Україну. Не просто читай ці рядки — відчуй їх серцем.

Павло Вишебаба

***

Як ти? — не буду тебе питати.
Довгі подробиці — атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.

Курс на життя зараз не дорожчий
за нафтовий барель, та я молюсь.
Фронт, укриття, чужина абощо —
просто постав тут плюс.

Маєш, напевно, чималий клопіт,
часом і я наче з ніг валюсь.
Дві наші долі малюю на попелі:
лінія, лінія — плюс.

***

Історія в книгах довга, наживо — минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.

Якщо би всю сіль з копалин жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом.
Із кожним життям навколо недоля і доля спільні.
Прислухайтесь — у полоні ворожому чутно співи.

За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає. Святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися, як востаннє. І вижили. І померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це українською, значить ми бились гідно.

***

Тільки не пиши мені про війну,
розкажи, чи є біля тебе сад,
чи ти чуєш коників і цикад,
і чи повзають равлики по в’юну.

Як у тих далеких від нас краях
називають люди своїх котів?
Те, чого найбільше би я хотів,
щоб не було смутку в твоїх рядках.

Чи цвітуть там вишня та абрикос?
І якщо подарують тобі букет,
не розказуй, як бігла ти від ракет,
розкажи, як добре нам тут жилось.

Запроси в Україну до нас гостей,
всіх, кого зустрінеш на чужині,
ми покажемо кожному по війні,
як ми вдячні за спокій своїх дітей.

***

Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,

розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряних мапах
вивчу всю, як створив тебе Бог.​

І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках.
До укусів тебе цілуватиму,
щоб стирався із пам’яті жах.

Щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.

І якщо нас помилує фатум —
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.

Валерій Пузік

***

якщо це правда то…
якщо це правда то
після довгої зими
ми вернемося додому
перелітними птахами
лелеками журавлями та
солов’ями

якщо це правда то
ми будемо
цілющими травами вздовж доріг
деревами та кущами
що квітнуть цілий рік
ми будемо
квітами
з п’ятьма пелюстками
що дивляться на цей світ

ми будемо говорити з вітром
цілувати сонце –
один лише мах крил

якщо це правда
після довгої зими
у тріщині на асфальті
виросте первоцвіт

2022

***

як тебе знайти…
як тебе знайти?
як тебе знайти?

в чорноті ґрунтів
в білоті снігів
серед сірих днів
серед їхніх снів
серед словників
серед звуків й слів
серед пелюсток
квітів навесні
як тебе знайти?

як тебе знайти
серед голосів
тисячі птахів
серед вічних трав
і нових дерев

з лісу до полів
з яру до степів
з міста до села
з неба до землі
де твої сліди?
де твої стежки?
як тебе знайти?
як туди дійти?

де вогонь горів
вітер спопелів
де була вода
там тебе нема
де була сова
там тебе нема
де була весна
там тебе нема

де твої сліди?
де твої стежки?
як туди дійти?
як тебе знайти?

2024

***

Я був живий…
Я був живий
і я вже вмер
Земля моя зіниці з’їла
Трава у животі росте

Ні звуку
Тільки пляма чорна

У чорній вирві
Чорний крук
Клює востаннє під ребро

Де серце?
Серце тут було
Де серце?
Десь в озимині
Де серце?
Влітку черви з’їли

Кістки?
Голодним псам –
В траві

Я був живий
Я – був

Тепер
Вже – ні

2023

***

серед гілок терену тихо плаче ворон
серед тьми ночі блискають його очі
він бачив сон про полон
бачив він вогонь
бачив розбиті дороги
мертвих людей собак котів коней
бачив він жуків що збирають кров
бачив як вилизують рани янголи на стежках
як стікають та висохають сльози на щоках
як зникають пороги як стишують кроки
як прозорі духи стають біля вікон
як слова стають криком

серед гілок терену чорне пір’я
губиться як в давньому повір’ї
ворон кряче на нещастя
ворона — на дощ
падає з неба не зоря
звучить знову не грім
десь далеко на пагорбі стоїть твій дім
знімай з голови свій німб кидай до ніг
виросте з нього чорний горіх
укриє тінню подвір’я — буде тобі оберіг

ворон дивиться крізь чорне тло
в цій чорноті ллється його кров
чорна земля вбирає її в джерело

джерело стане криницею
вода його чорною крицею

вимажеш тіло з голови до ніг
станеш чорною сіллю чорним золотом доріг
лежатимеш каменем
вростеш у землю коренем
станеш деревом чорним
і чорним вороном

2022

***

Максим Кривцов (полеглий герой)

***

Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.

***

«Я поверну собі своє життя
обіцяю»
написано маркером на стіні одного
популярного закладу Києва
там і кава і тістечка і модний одяг намисто музика та балкони з неймовірним виглядом
я бачив
як туман обіймає хмарочос
ніжно та тихо.
«Любові не існує»
написано на іншому поверсі цього закладу
а ще не існує моря
не існує повітря
не існує снів
і мене
але кава тут добра
знизу хтось дописав:
«Сонце, хто тебе змусив так думати?»
а я розкажу вам, хто:
болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції
міни, які падають поруч
завʼязана туго на шиї мотузка зими
частини людини
розкидані
розгублені по полю
химерно та неохайно
сон, який змушує кричати
дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну
і сонце
яке заховалось в підвал
бо повітряна тривога
дійсно
хто тебе так змусив думати, сонце?
Коротка відпустка
кілька днів разом з дорогою
я бачусь із друзями
ліплю з глини
вперше за два роки випікаю чизкейк
який так собі вдався
разом з подругою спостерігаємо
як кішка зими схопила мишку вулиці
тримає
я можу дихати
дорогу напроти перебігає дівчина
тримаючи за повідець великого худого пса
десь виринають останні поверхи хрущовок
наче плавці батерфляєм
мерехтять гірляндами
ще трохи
і я знову захочу стати частиною
звичайного міста
вигулювати великого пса
смажити яєшню
пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями
це небезпечно
це дуже небезпечно
спокійне життя це хвороба
викинь ці думки
наче використані бахіли
втікай звідси
у свій бліндаж
у своє болото
у свої міни
я поверну собі життя
я поверну собі життя?

Обіцяю.

***

Хто б міг подумати
шість років війни
хіба я міг знати
коли в дитинстві збирав стиглі яблука
на кінці серпня.
Хто б міг подумати
я блукав разом з другом по промзоні міста
збираючи метал
залишки запчастин на дорозі
30 копійок за кілограм
та ще й обважують
щоб купити трохи Південної ночі та пограти в Халф-Лайф
а тепер я збираю в посадці
залишки хлопців
людей
наче і виглядає як людина
чи частина людини
немає на світі нічого
настільки холодного.
Потрібно створити додаток
карту Лісового кладовища
стовпчик номер 58
від нього 4 кроки вперед
і третя могила праворуч — його
путівник кладовищем
всі лиш про це і говоритимуть.
Довгий жовтий автобус-гармошка
під номером 10
всього декілька на маршруті
25 копійок проїзд
завжди наповнений людьми
як ринок напередодні «першого вересня»
потрібно міцно притискувати сумки чи наплічник
бо ходять крадії
непомітно розрізають шкірзам
забирають останні гроші
але сьогодні в мене викрали дещо більше:
море.
Мене ковтає кит суму
я тут
наче Йона
та не можу вибратися
вже шість років
хоча це триває завжди
війни не закінчуються
закінчуються люди
хто б міг подумати.

***

Сідаєш в броню
наче у човен
накладаєш на очі
тактичні окуляри
замість монеток
і запливаєш у Стікс посадки.
Водій-механік Харон
впевнено мчить
у невідомість і достеменність
гуде двигун
наче перше слово
сьогодні твій Бог носить легкі плити
мультикамові брюки з наколінниками
хоча вони більше треба нам
аніж Богу
заряджає кулеметну стрічку
і хто його знає
чи сподобаються йому твої
тактичні окуляри з барахолки
і хто знає
де закінчується Стікс
і куди тебе занесе течія.
Головне
поправ окуляри
міцно притисни зброю до грудей
і дихай
дихай
дихай
бо
коли
ще.

***

Ярини Чорногуз

***

Тиша приходить гучно, мов скеля,
Що йде до пророка.
Мов гора, перед якою завмирають вживу.
Мов гора, з якої сміються в якомусь убогому анекдоті.

Рай — це момент прозріння й любові,
що триває без тижня вічність.
І ця недовга мить, з якої сміються
В якомусь убогому жарті, розтає і розходиться вітром
Наче траншейна земля по голій шкірі.
Голій шкірі — принесеній не в жертву, а в дар.
Вона і є рай. За нею вигнання.
За нею мовчання. Занадто гучне.

Заходить сонце моє.
Темне сонце моє заходить за скелю,
Ніби за тишу.
Тиша приходить старомодним пісенним
Ритмом серед нечутної січі стріли,
Серед нечутного й звичного свисту кулі.

Тиша приходить гучно, мов велетка,
Важкі її кроки в пустелі висохлих риб,
що стали зміями й ящурами.
Любов віддано. Любов подаровано.
За нею те "разом", яке хочеться пережити
на самоті, стоїть каменяркою
кількасотлітньою.

Тиша приходить гучно, ніби кількасотлітня
Безперервна війна.
Що складається з вічності кодових голосів
У вічності рацій й шнурів,
Кожен ледь чутний голос хочеться
прирівняти до кулі дрібного калібру,
а потім згадуєш про дві смерті.
Смерть від голосу, що пронизує чорноколо
на коротку мить. І зникає.
І Смерть від кулі, що прошиває хребет та шийну
артерію. На мить крові. На вічність голосу.
І не зникає. А триває по колу.

І просто мовчиш.

Береш на руки те, що належить узяти.
Береш за руку того, кого мусиш узяти.
І йдеш туди, де вже ходжено, і куди досі
Треба комусь іти.

Каменяркою кількасотлітньою
заходить сонце моє.
Темне сонце моє заходить за скелю,
Ніби за тишу.
За тишу світу, за тишу планети,
за тишу моєї країни
заходить сонце моє.

Темне сонце моє.
Сонце воєнної тиші

***

пітьма п’янка
і кожна з нас у пітьмі йде сама
навіть якщо поруч нема де продихнути — одні плечі, одні тіла,
кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне
що опори шукати не було ніколи підстав —
всі плечі надто слабкі
для серця що б’ється в тобі
для голосу що говорить в тобі про любов яку вже забули шукати
для любові яка стала знаком
любов до свого і любов за своє
в неї не вірять
хоч на цьому світі
вона схожа на сонце більше за будь що
і світ говорить своїм чоловічим голосом
ти занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні
що робить композицію неохайною
вимоченою так недоречно в червоне
коли усе навкруг прагне звичної чорноти
долаючи гидку слабість жіночого тіла
переступаючи через упалі дерева
замотавши шкіру в кордуру в кілька накатів
відчуваючи захист мовчазного заліза в руках
кожна з нас відчуває дві речі:
пітьма п’янка
кожна з нас у пітьмі йде сама
опори не треба
опора б’ється всередині і має голос
всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце
сильні слова завжди занадто слабкі
сильне тіло смертне
голос не гасне якщо вміє бути
у кожній жінці живе солдатка
якій доведеться пройти пітьму наодинці
і вся поміч непотрібна
і всі плечі — зайві
і все важке — тільки двома руками
і всі кохання — прожиті й полишені
і вся самота — твоя
і вся ніч світу — як одне сонце одного життя

***

із ліжок опадає деревина
як полуда з очей сліпого
люди підлогу кладуть
із дошки вербової
ліжка сиплються на голову людям
снігом червоним
червоні чоботи
я шию їх із бабиного шарфа
шию їх із бинтів почервонених
із стоптаних президентами червоних доріжок
рясно опбльованих варенням з сердець
червоні чоботи танцюють Європою
з-під сорочки блакитної
шумлять старомодні підбори
для них всі країни — наче літні жінки в золотих каретах,
від яких вони рятують біснуватим бігом молоде тіло
це вони гарцюють аркан гопак польку і танґо...
чардаш? Вони можуть і чардаш!
вони топчуть гори степи міста бетонні
кам’яні береги й пальмові гавані
мов виноград різного розміру в дерев’яній діжці
це в очах засліплених їхніх підошв
прикордонник із Данії
останній йолоп
це вони перетворюють хрестоносців
на кола в воді
я вдягаю червоні чоботи
й несе мене світом
нам із країною моєю на двох гне хребет
один танець
від мене не лишилось нічого крім усмішки дикої
для них не існує іншої втечі
ніж утеча в ліс, що стоїть на дошці вербовій —
втечі до дому
ми танцюємо в червоних чоботях
коло бісове й замкнене
з багатьох мільйонів фігур
я не зніму їх із себе
бо зняти їх — це десь так як зняти з себе кулю планети
Прошу просте і логічне —
відрізати мені ноги
І прохання оце моє — справжнє кокетство
бо я знаю
якщо відріжуть нам ноги
танцюватимуть відітнуті ноги в чоботях червоних
без нас

***

ніч заносить над тобою засув
замахується і вганяє тебе по коліна в землю
ніби Змій, якого у казці завжди лишають переможеним
хоча хто переможе у цьому небі ніч?
ти замахуєшся їй у відповідь
і вганяєш ніч у землю по кісточки
ніч стискає тебе в кулак
показує у сні поранених у бою
показує того кого забрала
показує вулицю, що закінчується блок-постом
ніч заносить над тобою свій темний засув і вганяє тебе в землю по пояс
ти ненавидиш вулицю, яку показала вона тобі, бо ця вулиця у пітьмі -
одночасно твій друг і ворог
а хотілося б іти поруч з кимось одним із них
або з другом
або з ворогом
але не з тим, у кому разом живе друг і ворог
зранку сонце вивішує на небі свій білий прапор
ніч простирає над сонцем свою білу пітьму
пітьма замахується і вганяє мене в землю по серце
я замахуюся на пітьму і вганяю її в землю по плечі
ми дивимося вдвох з пітьмою одна на одну
стоячи по шиї в землі
вона на мене — плечима
я на неї — серцем
так краще нам видно одна одну
пітьма — мій друг і ворог
вона маскує моє тіло та рухи,
вона впирається своїми плечима мені у серце
ніщо не переможе у цьому небі ніч
жодна з нас не складе зброю.

Добірку цитат про війну читай на Люкс.