Маша Єфросініна про досвід минулого, самопізнання, статок і ціну щастя

Початок.

​20 років тому я була на піку самознищення. Якби могла зараз повернутися в минуле, то порадила б собі попросити про допомогу по-справжньому. Не вдавати суперупевнену дівчинку, на якій двадцять кілограмів зайвої ваги, бо вона хворіє, адже винищила себе постійними дієтами. Не корчити королеву цього життя, бо насправді вдома завішані дзеркала. А звернутися до тих, хто дійсно любить і готовий підтримати. Щоб потім не витратити 10 років на те, аби вигрібати все самій. Тоді б і не було тих чоловіків-ідіотів, які "нагадили" мені в серце. Не було б принижень і випробовувань, які сьогодні можу розцінювати як своєрідне насильство над моєю психікою. Треба вміти поділитися й довіритись. Не все потрібно самій робити. Не всюди варто шашкою махати. Махай там, де відстоюєш свої права. А там, де ти жінка і тобі погано; там, де ти принижена й ображена; де розумієш, що зробила чимало помилок, - умій попросити про підтримку. Не треба соромитися і зважати на думки інших. Потім ви з цим разом розберетесь. Не все жінка може сама здолати.

У дитинстві я вважала, що найкрасивіші люди у всьому Всесвіті - це мої батьки. Нехай простить моя матуся, але тато здавався мені божественно красивим. Ми часто разом сідали вчити математику. Не тому, що мала проблеми з предметом. Просто для мене було задоволенням робити це в татовій компанії, коли він читав. Я лежала на животі на підлозі, розв'язувала ті рівняння і непомітно на нього поглядала. Він мені здавався неймовірно красивим. А ще мені подобалося, як він із мамою цілувався перед нами. Постійно думала: "Ви ж батьки! Ви ж тато і мама. Альо? Ви цілуєтеся? Що ви робите? Досить. Уже я є, Лізка є. Яке цілуватися?". А вони тискалися по кутках. Подорослішавши, зрозуміла: це і є справжнє щастя, бо люди змогли пронести через усе життя таке кохання.

Знаєте, я з дитинства була оточена любов’ю. Належала до того рідкісного сорту дівчаток, які подобалися собі в різному віці, пишалися своєю зовнішністю й могли її подати. За це теж велика вдячність моїм батькам.

Дитинство – це, безумовно, джайв: веселий, безтурботний, непосидючий. Юність – вальс, можливо, навіть і фокстрот. Вальсуючи, пізнавала доросле життя, романтику, драму. Доросле життя – пасодобль. Там дуже багато моментів, які розривають тебе, змушують захищати місце під сонцем. А потім десь поруч танго і фламенко, в кожен рух яких вкладаєш пристрасть.

Зараз душею я виглядаю років на 30, а зовнішньо - намагаюся ще молодше (сміється). Уже багато років учусь того, аби не роздавати себе. Віддавати, ділитися, але не роздавати повністю. Вчуся, як це залишатися наодинці, аби було добре і цікаво самій із собою. Сьогодні це моя найбільша перемога. У мене є свій "світ", де книги, кіно, самотність у якійсь мірі, медитація, спорт, догляд за своїм зовнішнім виглядом і духовним світом. У якісь періоди життя про це забувала. Неслась кудись, віддавала, "розбазарювалася", позичала себе - і мені ж мене не повертали. Це все "розхлябувало" на шматки і призвело до серйозних втрат, психологічних зокрема. Зараз я особистість, яка належить собі, живе на благо своїм задоволенням. Саме це і допомогло мені більше займатися людьми. Я відійшла від нездорового егоїзму людини, сконцентрованої тільки на своїх проблемах, печалях, драмах, і зосередилася на допомозі іншим. Це дуже складний процес.

Саморозвиток – це рух. У русі ти відкриваєш про себе багато речей. У русі ти робиш помилки, потрапляєш у власні капкани. А це і є єдина переломна фаза, де ти встаєш, як після струсу мозку, і дивишся на те, що зробив. Це найкраще пізнання себе. Тому не розумію, як люди намагаються уникнути помилок у житті. Їх нестрашно допускати. Інша справа - чим вони нам "айкнуть". Тому треба загартовуватися.

Саморозвиток – це нова інформація, знання, які черпаємо в людях, подіях, книгах, можливостях, хороших стрічках. Я слухаю дуже багато аудіокниг, дивлюся різні лекції від TED до YouTube-каналів. А інколи просто лежу і дивлюся серіали, бо мої мізки не витримують (сміється). Таке трапляється раз на кілька місяців. Хотілося, щоб частіше, звичайно.

До речі, мій звичайний день достатньо злагоджений. Ранок я проводжу з дітьми. Ми снідаємо, відправляємо їх із чоловіком до школи й дитячого садка, а потім присвячую годинку собі: п’ю каву, моніторю новини, перглядаю пошту, об 11 ранку їду на тренування. По обіді займаюся професійною й громадською діяльністю. Часом здається, що мій день починається й одразу закінчується. Вечір я теж проводжу з родиною. Ми з Тимуром намагаємося повернутися додому раніше, щоб вкласти дітей спати. З Наною можемо говорити допізна, коли наші чоловіки вже дрихнуть. Ми заварюємо ромашковий чай і розмовляємо про дівочі справи. Це наш найулюбленіший час. Звичайно, інколи трапляються зміни, але всі ставляться до них із розумінням. Для дітей я в онлайні 24/7. Узагалі, я не скаржуся на життя. Навіть не розумію людей, які так роблять!

Ми проживаємо дивовижний час. Щосекундно нам пропонується величезний об’єм інформації для усвідомлення. Я навчилася сортувати її і ставити більше питань собі. Мої особисті спостереження в спілкуванні з жінками (а за 2 роки я познайомилася з 15-18 тисячами) показали: зовні жінка нещасна. У кожної якісь проблеми, депресія, апатія, тривоги. Перший рік мене це хвилювало до відчаю. Потім почала ставити собі зустрічне питання: "Чому так?". І все зводилося до того, що в сучасної жінки дуже низька самооцінка. Це пояснюється багатьма факторами: від виховання до соціуму. Проблеми переважили теперішнє справжнє зворушливе щастя, яке є у будь-чому: у телефонному дзвінку чоловіка; жарті; смачній вечері, яку ви удвох приготували; у тому, що не хворіють діти, чи в тому, що ти влізла в джинси, які носила в 11 класі. Це все теж моменти щастя.

Кількість годин, коли людина відчуває щастя, залежить від того, наскільки вона сама може фіксувати це щастя в принципі. Одні пропускають це повз і потім називають себе глибоко нещасними, подавленими, із покаліченими долями, а інші вміють ловити момент.

Говорячи про настрій, можу сказати: сьогодні мені його підіймає що завгодно. У першу чергу – мої діти. Я з ними завжди в хорошому гуморі. Вони бачать в мені тільки маму, тому повертають мене до істини і цінностей. Або мій чоловік якимось жартом. Він неймовірної глибини мужчина, а глибокі люди надзвичайно дотепні. Незважаючи на небалакучість, може щось як "зморозити" - сміюсь півдня. І, звичайно ж, тішать "Танці з зірками". Я жахливо нервую. У свої майже 40 років встрявати в змагання… Ну, це нормально взагалі?! (сміється) Я настільки хвилююсь і водночас усвідомлюю, що мені це необхідно. Це моя наступна перемога над своїми страхами. І коли я в залі зі своїм партнером і він мене ганяє як сидорову козу до сьомого поту, то всі нервування зникають. Ми сміємося, валяємося на підлозі. А тоді він такий питає: "Ну, що, посміялися? А тепер другий кружок румби". Це мені підіймає настрій, як маленькій дівчинці.

​Зрілість.

Усередині я маленька дівчинка (посміхається). До речі, моя 14-річна Нана теж уже маленька жінка. Як вона роздумує, як ставиться до життя, як говорить зі мною про майбутнє материнство! У такі моменти розумію: зі мною ведуть бесіду якісь сигнали жіночності.

Жінка для мене – це внутрішня зрілість, упевненість, сексуальність, привабливість, манери, дії, звички, мужчина, якого вона огортає. Жінка - стан душі. Зовсім не паспортні дані. Моя маленька Маша – це страх перед якимись великими подіями. Тривога, що щось складеться не так. Хвилювання, аби все було правильно, красиво. Ці риси не полишають мене з дитинства. Хочеться, щоб усе вийшло перфектно. Мені треба перебороти в собі цей перфекціонізм, у якому нема ніяких інших варіантів, окрім перемоги. А це ж зовсім не так! Перемога – це вже те, що ти ступила на цей шлях.

Як знайти себе? Як змінити своє життя? Будь-яка жінка, заміжня-незаміжня, молода-зріла, з дітьми-бездітна, з хорошим достатком і не дуже, ставить ці питання. З одного боку - це страшне невдоволення життям, яке мене шокує, якщо чесно. А з іншого, можливо, - це пошук кращого, яскравіших відчуттів.

Я можу сказати, що намацала свій вектор у цьому світі. Упевнено стала на початок доріжки, де видно і зрозуміло шлях. У мене не в’язнуть ноги, як у болоті.

Зараз у моєму житті є "Танці з зірками", "Charity Weekend", ООН. До речі, про "Танці з зірками". Я не можу сказати, що це рішення спонтанне, легке чи швидке. Це буде брехня. Навпаки: участь у проекті - подія, до якої готувалася, мабуть, усе своє життя. Я людина не конкурентна, хоча і з шоу-бізнесу. Просто не відчуваю гострої потреби у змаганні. Все складається само собою.

Заради "Танців" я пожертвувала багатьма справами: відмовилася від робочих пропозицій, залишилася без відпустки, не поїхала з дітьми відпочивати. Літо присвятила тренуванням. Крім того, зараз іде підготовка до "Charity weekend. Здоровий день". І тут на мене чекають два дуже важливі дні: 25 серпня - "Charity weekend. Здоровий день", а вже 26 – перший ефір "Танців з зірками". Такого я не побажаю нікому (сміється). І там, і там величезні фізичні навантаження.

Мало хто знає, але спочатку "Charity weekend. Здоровий день" був запланований на 26 серпня. І коли я укладала контракт із "Танцями", то з’ясувалося, що цього дня й ефір. Нам довелося понервувати, але все розрулилося.

У якийсь момент я просто вистрибнула зі своєї зони комфорту, і мене віднесло далеко. До речі, це вже не перша пропозиція взяти участь у проекті. Раніше я, не задумуючись, відмовлялася. Та цього разу не відчула внутрішньої відмови. Я вчепилася у цей стан, цікавий для мене. А чому б і ні? Я вхопилася за нього, зупинилася, сіла й зрозуміла: за останні кілька років я настільки зблизилася зі своєю аудиторію, пізнаючи її, обіймаючи. І коли мені ставили мільйон питань про те, як рухатися далі, не втрачати себе, еволюціонувати, я постійно відповідала: зробіть щось непередбачуване, те, що очікуєте від себе найменше. Цей посил я несу вже кілька років у постах, інтерв’ю, зустрічах, майстер-класах. Здається, настав і мій час це зробити. Настав час розширити і мені свої межі. Зрозуміти, на що більше здатна сьогодні. Так буде чесно стосовно себе і принципів, які несу величезній жіночій аудиторії. Просто відчула, що в мене є потенціал для цього, і погодилася.

Мене підтримала моя сім’я. Я побачила величезну зацікавленість у моєї доньки, а викликати в неї зараз щось подібне, – у принципі дуже складно. Родина розпізнала сигнал – моє нестримне бажання розширити горизонти.

Зараз я не розриваюсь, адже свідомо підготувалася до цього: відмовилася від усього, що б могло відволікати. У мене жорсткий режим, схожий на казарму: рано прокидаюся, їду на тренування, де проводжу першу половину дня. Другу - займаюся своїми справами. Увечері раніше лягаю спати, подивившись якийсь серіал чи почитавши книгу. Нікуди не ходжу, ні з ким не бачуся. Із друзями домовилася, що зведемо спілкування до мінімуму. Не можу зараз розтратити себе. І всі з розумінням поставилися до мого рішення. Це лише проект, кілька місяців життя. Воно варте того, аби наразі внести якісь корективи у свій режим.

Крім того, частину себе присвячую ООН. У мене з'явилася друга хвиля листів із дуже важкими історіями, у яких жінки опиняються над прірвою життя. У них безвихідна ситуація, їх ображають. Навіть читати це тяжко. Моє відчуття безпорадності росте все більше й більше. Функція посла — інформувати, транслювати ідею моралі, місія, що бере на себе ООН у психологічній допомозі жертвам. Я не маю ніякого впливу на представників влади, на реформи чи закони. Я суспільне обличчя. У мене скоро розпочнеться "турне", якщо можна його так назвати, до притулків, де ховаються ці жінки. Сподіваюся, якимось чином вплину на їхній психологічний стан. Планую об’єднати наших публічних жінок, аби вони теж долучалися.

Зараз ейфорія мене покинула, і мої мізки починають думати, що конкретно можу зробити. Жінки терплять подібне ставлення до себе, тому що в них низька самооцінка. А це означає нелюбов до себе. Тільки та жінка, яка себе любить, зможе відчути щастя. Наприклад, здорова людина п’є чай із малиною і медом - і їй смачно, а нездорова не відчуває смаку. Так само й нещасна жінка з низькою самооцінкою не відчує смаку щастя. Їй треба вирощувати це, бо мама колись вчасно не сказала, що любить її, а тато не пригорнув до себе.

Я все більше переконуюся в тому, що низька самооцінка є запорукою того, що жінки вважають нормою. Наприклад, чоловік не дозволяє їй піти і випити чаю з подругами. Може штовхнути її, якщо приревнував до іншого. Може залишити без грошей, покаравши таким чином. Насильство - це не тільки удар, а й матеріальні утиски, психологічне приниження там, де чоловікам легко тримати самооцінку жінки на рівні плінтуса. А дівчата не тікають від такого, думають: "А куди?", "А мама казала, що потрібно жити, терпіти і вмерти з ним в один день!", "Треба заради дитини терпіти", "А що скажуть люди?", "А подруга Лєнка живе так, і я так буду жити!" - і цей список нескінченний.

Непросто піти проти течії, виступити проти суспільства. Сказати: "А не пішов би ти ...? Я на тебе подам у суд, вимагатиму з тебе аліменти і позбавлю батьківських прав. Тільки спробуй мене ще раз штовхнути". А якщо так трапилося, то викликати поліцію чи "Поліну", службу, яка прибуває на місце злочину, пов’язаного з домашнім насильством. Поскаржитися на нього, поставити на облік і боротися з ним. А жінка ж думає: "А на що я буду жити?", "Як я поясню дитині?", "А, не дай Боже, повернеться і вб’є мене?". Вона автоматично придумує собі мільйон причин не боротися, бо тато на її очах бив маму, дідусь бабусю, а половину її подруг принижують чоловіки. І це їй здається нормальним.

Теперішнє.

Мої майстер-класи "Ты у себя одна" часто називають тренінгами. Це не тренінги, це мій досвід, особиста історія, яку намагаюся правдиво повідати. Зазвичай спрацьовує магія чесності й інтиму. Жінки чують від публічної особистості, яку 20 років бачили по телебаченню, те, що не розкажеш ніякому журналісту. Без прикрас. Після зустрічей мені пишуть кілометрові листи: змінили роботу, взялися за себе, переглянули харчування, пішли від чоловіка-тирана, обірвали спілкування з подружкою, яка тільки використовує.

Перші сто відгуків, які отримала, були пов’язані з тим, що в житті викликаю не те враження, що на телеекрані. Зараз до цього звикла, але тоді засмучувалася. Я хвилювалася, переймалася, оскільки у всіх своїх шоу була чесною, відкритою, відвертою, без пафосу.

Свій успіх я вимірюю визнанням людей. Якщо їм подобається те, що роблю, то щаслива. Унікальна річ: востаннє виходила в ефір восени минулого року в програмі "Сюрприз, сюрприз!", але за цей рік менш успішною себе не відчула. Мене призначили послом доброї волі ООН. В Ужгороді, у Західній Україні, до російськомовної Маші Єфросініної вишикувалася ціла черга бажаючих обійнятися… Ну, знаєте, це дуже вражає! Просто нереально! Я ні на секунду не відчула себе менш успішною. У мене змінилася щільність взаємостосунків із глядачем. Вони стали більш пронизливими.

Раніше я виходила зі студій "ШоумаSтгоуон​", "Фабрики зірок" і їхала у своє життя розгрібати проблеми. І знати не знала, як виглядає моя підписниця. Увесь мій успіх вимірювався сухими цифрами в рейтингах чи посиланнях, які приходять о дев’ятій ранку кожній медіаперсоні. А зараз спостерігаю, як за кілька днів розкуповують квитки на "Charity Weekend". Мені пишуть тонни листів, призначають першою за 20 років жінкою-послом. Ну, не знаю … Я стільки зараз усього відчуваю! Хоча не буду брехати. Я сумую за телебаченням. Участь у "Танцях з зірками" - теж наслідок цього. Я хочу прямого ефіру. Хочу знову відчути цей адреналін, який у мене завжди в крові. Хочу 30 секунд до ефіру.. Сумую за цим мазахістським станом.

Звичайно, зараз пропонують різні проекти, але нічого вартого нема. Свого часу я серйозно загорілася "Сюрпризом". Дуже страждала, коли його закрили. Тоді був непростий для мене період. У якийсь момент втратила ґрунт під ногами. Тяжкувато було зібрати себе в кулак знову. Мені дуже подобався цей проект, я добре в ньому себе почувала, незважаючи на те, що він - один із найскладніших у моєму житті. Але він був сильний, вартий того.

Майбутнє.

Я себе впевнено відчуваю і без грошей, правда. Кілька днів тому ходила з 23 гривнями в кишені і думала: "Господи, а якщо зараз щось …?". І знаєте, я нормально прожила з цією сумою. Але ні для кого не секрет, що я добре заробляю, і в моєму гаманці часом бувають великі суми.

Мені легко прощатися з грошима, якщо це стосується моїх дітей, родини і здоров’я. На себе я більше витрачаю зі скрипом, тому що знаю ціну грошам (сміється). Мені ніхто ніколи в житті не подарував жодної копійки і не зробив якогось наддорого подарунка. Я сама все заробила, і тому так тяжко зараз чомусь викидати гроші на сумки, туфлі й сукні (сміється). Раніше була більш легковажною, безшабашною у витратах. Наразі все змінилося, на превеликий жаль.

Та й в Instagram я практично не заробляю. У мене було лише два комерційні проекти. До них дуже довго й скрупульозно підходила. Маша Єфросініна не пише рекламних текстів, бо впевнена: її підписниця не заслуговує, аби їй щось "втюхували" сухо й недбало. Щоб прорекламувати річ, повинна в неї закохатися. Але я підтримую своїх друзів. У мене чимало подруг-дизайнерів, яких із радістю піарю, бо бачу, як вони стараються.

Часто надходять рекламні пропозиції і для моєї "пятерочки", але відмовляю. YouTube-аудиторія не дуже любить рекламу. До того ж вона в мене невелика, і це не дитячий садок. Це – свідомі, розумні, сильні, реалізовані жінки. Їхні коментарі під кожним роликом – своєрідний форум. До речі, я й сама ні на кого не підписуюсь. Так, підглядаю. От так і жінки підглядають за мною.

Будемо відвертими: соцмережа, а особливо Instagram, – маніпулятивна штука. Однак вона - одна з найкращих сучасних методик написання портрету людини. Є ж реальні історії, коли люди повністю малювали собі життя. Такі розслідування часто проводять в Америці і Японії. Беруть якусь "зірку" з мільйонами підписників в Instagram і стежать за нею в реальному житті. Як розумієте, нічого спільного між її справжнім і віртуальним буттям немає.

Instagram – така ж портретна характеристика людини, як і будь-який проект, стаття в журналі, зовнішній вигляд. Людина сама вирішує, як тут себе проявляти.

Моє внутрішнє рішення - не брехати за допомогою акаунта. Так, я не показую деяких речей. Наприклад, ніколи не публікую, що хворію. Я і друзів не обдзвонюю і не говорю: "Ой, ти знаєш, вірус мене страшний звалив, лежу з температурою 40. Не можу встати". Своїм фоловерам хочу дати максимум корисної, інтерактивної, надихаючої інформації, яку сама шукаю щодня.

Крім того, за допомогою Instagram мені вдається розвивати філантропічну діяльність, використовую його в хороших цілях. Звичайно, охоплення, кількість лайків і переглядів у рази менші у благодійного посту чи історії, аніж у моїх танців із Сашулею. Але вони актуальні. Люди заходять на подібні публікації, цікавляться, вірять. За допомогою соціальної мережі можу нести ту мораль, яка для мене важлива: допомагати – дуже легко.