Соломія Вітвіцька про мовний скандал, ідеальних українців та розмову з Оленою Зеленською

Соломіє, ви 24/7 в епіцентрі новин. Як тримаєте себе в руках?

- Це вже сила звички. Коли постійно працюєш у новинах - ти уже по-іншому реагуєш на багато речей. Не можна зовсім дистанціюватись, не пропускати через себе. Але ти якось по-іншому сприймаєш навіть дуже болючі теми. Є історії, які чіпляють за живе. Стоїть ком у горлі й дуже важко довести випуск до кінця. Хоча з досвідом вчишся тримати себе в руках.

Але коли є хороші новини, то це тільки надихає і додає наснаги. Хочеться більше нам всім класних новин. І оголосити в новинах про перемогу України в цій несправедливій війні.

Коли стався ваш переломний момент у сприйнятті війни?

- Мені досі важко усвідомлювати, що це все відбувається насправді. Я до 24 лютого була впевнена, що повномасштабного вторгнення не буде. Попри попередження і заклики від західних партнерів готуватись. Я чомусь була впевнена, що нічого не буде. Зараз, коли я щодня розповідаю про загиблих, стерті з лиця землі українські міста, запеклі бої, жахливі речі, які орки виробляють із нашим населенням, з нашими жінками, дітьми... Я все одно не вірю, що це може бути у 21 столітті...

Переломний момент він, напевно, і не наступив. Я думаю, що навіть після перемоги ми всі спочатку святкуватимемо, а потім будемо дуже довго всіх оплакувати - хто уже не з нами, хто не дожив до цієї перемоги. Це залишиться з нами через покоління. Тому що дуже багато загиблих. І це твої близькі, друзі, сусіді. Важко нам буде все це переживати, але перемога однозначно за нами. Це важливо знати. І важливо кожному робити все, щоб наближати цю перемогу. Щодня, щохвилини. Як волонтер, як воїн, як боєць. Важливо знати - за що ми боремося, розуміти нашу місію і ставати кращими. Тому що коли ми станемо кращими, то це буде найбільшою поразкою для ворога.

Ви не виїхали з України. Чому?

- Я не виїхала через те, що розуміла, що тут потрібніша. Як показує зараз досвід, інформаційна війна - це війна "за голови", її росія веде дуже давно і хитро, підступно. Прикро, що в цю цинічну і безглузду брехню вірять люди. Я - ведуча новин. І моя справа - розповідати людям перевірену інформацію, спростовувати пропагандистську брехню. Крім того, ця війна, триває і в Інтернеті - різні чати, боти, все це створено, аби запудрити мізки. Тому говорити правду про те, що відбувається - дуже важливо.

Коли ти розумієш що ти робиш, тоді не виникає питання "де ти залишаєшся". Я - журналістка. Я звикла до досить екстремальних, складних ситуацій і сприймаю все не так болісно, як більшість людей. Не засуджую тих, хто виїхав. У кожного є свої межі, бар'єри, психологічні рамки. У мене не виникло страху. Я абсолютно спокійно сприйняла нашу нову реальність і дійсність. Робити новини і говорити правду - це те, що я могла в тій ситуації.

Також волонтерити, допомагати тим, хто цього потребує, нашим військовим, котрі в перші дні не мали налагодженої логістики з харчуванням, першою допомогою. Мої подруги надсилали необхідне з західної України, і навіть колишній чоловік вивозив людей туди, а назад привозив гуманітарну допомогу. І я з подружками розвозила допомогу вже по Києву, відправляли в інші області.

З березня з’явилась традиція влаштовувати в Охматдиті концерти для маленьких пацієнтів, їхніх батьків, медичного персоналу. Їм дуже важлива така підтримка. Загалом, від початку повномасштабної війни завдяки благодійним аукціонам і розіграшам я встигла зібрати майже півтора мільйона гривень для ЗСУ.

Днями у мене стартувала нова благодійна ініціатива. Закликаю людей придбати букет із лаванди за мінімальний донат — 100 гривень, але можна і більше. Усі вторговані кошти підуть на потреби ЗСУ. Донатити все ще потрібно, щоб наблизити перемогу України.

У складних психологічних ситуаціях варто спробувати себе зайняти корисними справами. І тоді не постає питання, де це робити. Бо ти будеш там, де потрібен найбільше.

Зараз набуває обертів мовний конфлікт. Що думаєте стосовно цього? Чи варто взагалі шукати "зраду" серед своїх?

- Мовний конфлікт - це якась наша карма. Я пам'ятаю, коли приїхала до Києва на початку 2000-х, то відчувала себе білою вороною, як україномовна людина. Мені подобається, що зараз вже говорити українською - модно, круто. Але росія - агресор, і на мовному питанні побудована левова частка цієї війни. Мені дуже подобається фраза "Якщо наші батьки розмовляли російською, то хочеться, щоб наші діти розмовляли українською". Хочеться, щоб наша самоідентифікація, а мова - це одна з її ознак, все-таки більше вкорінювалася. Я бачу, що українізація відбувається дуже усвідомлена, швидка. Я дедалі більше чую українську мову на вулицях, у закладах. І це тішить.

Якою темою, на вашу думку, зараз не варто спекулювати?

- Вже починаються різні "пошуки відьом", і мені дуже прикро з цього приводу. Бо я вважаю, що війна - це час боротьби з ворогом. І не варто ворога шукати серед однодумців. Нині ситуація така, що ми маємо бути всі одним цілим. У всього світу має бути розуміння, що ми єдині. Що в нас є одна задача, один спільний ворог, з яким ми боремося. Спекулятивні теми - сьогодні одна, а завтра інша, - віддаляють нашу перемогу і грають тільки на руку ворогові. Якщо ви сидите і пишете якусь гидоту, неважливо про кого, то треба замислитись - кому від цього всього буде більше користі. І чи буде вона взагалі. Чи краще все-таки піти й зробити щось корисне? Задонатити на ЗСУ, наприклад.

Зараз перша леді Україна часто з'являється на шпальтах закордонних видань, ми читаємо про неї очима іноземних журналістів. Ви мали нагоду спілкуватися з Оленою Зеленською. Цікаво було б почути думку українського журналіста. Яка Олена Зеленська?

- Ми з першою леді справді останнім часом багато спілкувались. Я брала у неї інтерв’ю на різні теми, зокрема про Саміт перших леді та джентльменів, день захисту дітей і про особисте. Можу сказати, що вона дуже щира. Але публічність для неї - важка ноша. І я розумію, що все-таки для неї це величезний шматок роботи над собою в першу чергу. Але я впевнена, що Олена розуміє наскільки це важливо зараз для України. І вона робить все максимально для того, щоб наблизити нашу перемогу. Не поділяю дивний хейт у її бік. Нам усім краще концентруватись на більш важливих речах і працювати в першу чергу над собою.

Згадуєте минуле життя? За чим найбільше сумуєте?

- Я зараз живу сьогоднішнім днем. І взагалі стала більше цінувати те, що є. Треба жити тут і зараз. У час війни це дуже важливо. Адже так, як було раніше, - уже не буде. І лише від нас залежить, яким буде наше майбутнє. Тому треба продовжувати працювати, волонтерити, але й знаходити час для себе, іноді відпочивати. Вигорання волонтерів призводить лише до того, що ти потім важче повертаєшся в стрій. А зараз важливо, щоб усі ми були в ресурсі й могли максимально допомагати, підтримувати один одного.

Є така думка, що Богом нам дано рівно стільки випробувань, скільки ми готові витримати. Як гадаєте, коли закінчиться війна і який урок маємо винести з цієї трагічної сторінки нашої історії?

- Усе це відбувається, щоб ми винесли уроки, стали кращими. Треба нам усім об'єднуватися, підтримувати один одного. Це набагато важливіше, ніж якісь егоцентричні задачі, дії. Коли закінчиться війна, ніхто не знає. А ми вже практично навчилися жити з війною. І хоча зараз багато людей повертаються до України, усе-таки я розумію, що нам потрібна перемога і треба робити все, щоб вона якомога швидше наступила. Але якщо ми станемо кращими, то перемога наступить швидше. Елементарні речі - дотримуватись закону, не смітити, не робити того, чого ми не хотіли б, щоб з нами робили. Це ж наша країна. Наше життя. Наші люди. Тому давайте будемо робити все для того, щоб стати такими, якими ми б хотіли себе бачити. Ідеальний українець. І ти будеш думати: "А так би зробив отой класний, ідеальний українець у тій класній ідеальній Україні, яку ми будуємо всі разом?".