Дід Панас: 7 секретів улюбленого казкаря, які змусять тебе по-новому подивитись на своє дитинство
Він розповідав нам казки на ніч, а ми навіть не здогадувались, яка драматична історія стоїть за цим милим дідусем у вишиванці.
Дід Панас / Джерело: відкриті джерела
Пам'ятаєш того затишного дідуся з телевізора, який щовечора бажав "добраніч" і розповідав українські казки? Ну звісно, пам'ятаєш – адже половина України засинала під його голос. Але готуйся до шоку: за образом милого Діда Панаса ховалася історія, гідна голлівудського блокбастера. Спойлер: справжнє життя Петра Весклярова, так саме так насправді звали улюбленого дідуся, було набагато захопливішим за будь-яку з його казок. Люкс точно це знає.
Дід Панас був євреєм на ім'я Пінхас
Отож, "справжній український дідусь" насправді звався Пінхас Хаїмович Векслер і народився в єврейській родині муляра. Чуєш цей звук? Це руйнуються дитячі стереотипи мільйонів українців.
Але не поспішайте обвинувачувати Петра Юхимовича в обмані – він змінив ім'я та прізвище не заради кар'єри в шоу-бізнесі, а щоб банально вижити. Під час Другої світової молодий актор потрапив у нацистський табір для полонених, де єврейське походження означало смертний вирок. Тож 18-річний Пінхас стрімко перетворився на Петра Весклярова – і, треба віддати йому належне, зіграв цю роль бездоганно.
Кар'єра vs любов: коли треба обирати
Уяви: ти успішний театральний актор у Луцьку, у тебе красуня-дружина, син, стабільність... І раптом – дзвінок з Києва з пропозицією працювати на престижній кіностудії. Романтична комедія закінчилася б хеппі-ендом з переїздом усієї родини до столиці.
Але життя Весклярова – це радше драма. Дружина Галина категорично відмовилася їхати до Києва. Результат? Розлучення та самотній переїзд актора до великого міста. Кар'єра 1:0 Сім'я.
Від прибиральниці до телезірки: один крок
Ось тобі урок економіки радянських часів: найулюбленіший ведучий дитячого телебачення отримував 64 рублі на місяць – стільки ж, скільки і прибиральниця. Весклярову навіть у голову не приходило, що читання казок може стати основною роботою – для нього це був звичайний підробіток.
Але іронія долі: поки "серйозні" актори боролися за головні ролі у кіно, скромний казкар став справжньою зіркою, яку знала кожна дитина в Україні. Хто б міг подумати, що найкращі інвестиції – це інвестиції в дитячі серця?
P.S. На роль Діда Панаса претендувало близько 200 чоловік. І все-таки обрали саме Весклярова. Можливо, він просто найкраще вмів говорити "малята"?
Патріот до мозку кісток
У часи, коли "братній російський народ" нав'язував свою мову всюди, Вескляров демонстративно носив вишиванки та принципово не вивчав російську.
"Я російську не можу вивчити", – жартував він, але за цим жартом стояла справжня позиція.
Результат? Актор з ідеальним типажем для радянського кіно (високий, статурний, фактурний) залишався у другому плані через мовний бар'єр. Його доводилося дублювати іншими акторами. Отак патріотизм іноді стає на заваді кар'єрі – але зате совість чиста.
Коли фанати справді турбуються
Сучасні селебриті мріють про таку відданість фанів: коли Дід Панас одного разу закашлявся в ефірі, на студію почали надходити посилки з медом та малиновим варенням від турботливих глядачів. Уявляєш? Жодних хейтерських коментарів, тільки щира турбота про улюбленого казкаря.
Це ж треба було так завоювати дитячі серця, щоб діти переконували батьків відправляти ліки незнайомому дядьку з телевізора!
Найбільший міф української телевізії
А тепер увага – головна інтрига! Половина дорослих українців присягається, що чула, як Дід Панас завершив один з ефірів фразою "Отака х**ня, малята". Ця "цитата" стала мемом ще до появи інтернету, увійшла в словники сленгу та творчість сучасних письменників.
Але от парадокс: жодного відеодоказу не існує. Взагалі. Передачі йшли в прямому ефірі, записи не велися, а свідчення очевидців суперечать одне одному. Можливо, це був ефект Мандели по-українськи – коли мільйони людей пам'ятають те, чого ніколи не було. Або просто дуже хотілося, щоб милий дідусь виявився живою людиною з людськими слабкостями.
Фінал без фанфар
Петро Вескляров помер 5 січня 1994 року – в найгірший можливий час, між Новим роком та Різдвом, коли всі святкували. Тому проводжали його майже без уваги – країна була зайнята святковим похміллям.
За 60 років кар'єри актор не отримав жодного високого звання чи урядової нагороди. Навіть у галереї українських акторів Будинку кіно не знайшлося місця для його фотографії. Єдина меморіальна дошка стоїть у Тальному – там, де все починалося.
Також читай про легенду українського кіно - Костянтина Степанкова