Фотопроект толерантності від Кураж Базар зібрав історії, які потрапляють в саме серце

Тих, хто не може ходити у 17, і тих, хто танцює у 75; рудих, що витирали веснянки огірком, та альбіносів, що пишаються своєю вродою; хлопця зростом 1 метр у 29 років; дівчат, що люблять одна одну; бабусю, що працює моделлю; чоловіка, що став жінкою; підлітка, що вміє закидувати ногу за голову і чоловіка, що втік до коханого від батьків.

Ком’юніті свободи вибору і толерантності Кураж Базар за участю фотографів Романа Пашковського, Сергія Сараханова, Дарії Шрамко та Ксенії Каргіної зробили фотопроект, що дозволить людям знайти свою історію з-поміж інших. Полюбити та прийняти себе та оточуючих. Дозволить бути таким, як хочеться. Любым.

І, можливо, тоді, коли всі навколо припинять дивуватись особливостям інших і навчаться прийняттю, рівень щастя в Україні виросте. А поки ми на 133 місці зі 156 можливих. Тобто 23 з кінця. Є над чим працювати. Є кого робити щасливими.

Ніна та Олена

З якою дискримінацією ви зіштовхнулись?

Ніна: Ми не стикалися з дискримінацією. 15 років тому мене поцілувала дівчина, і я раптом все зрозуміла. Ось воно що. Виявляється, я хотіла б цілуватися з дівчатами, а не з хлопчиками. Прийшла до батьків з транспарантом. Хоча я повинна була через 2 місяці заміж виходити.

Що вам дала ця ситуація?

Ніна: Я і ми - приклад тієї історії, коли все супер. Нас всі люблять, обожнюють - замовники, друзі, бабуся. Батьки з рук не спускають, обожнюють. Моя бабуся, їй 85 років, кожен раз питає про моїх колишніх дівчат. Пам’ятає, у кого були собачки, котики. Завжди на всі дні народження приїжджаю з коханою людиною, і бабуся взагалі в захваті, всі доці, все ок.

Олена: Так, всі батьки знають, все оточення в курсі. Ми чули від деяких, що є проблеми, багато хто боїться відкритися. У нас дуже багато друзів, але не було жодного питання, прецедента.

Що ви любите у цій ситуації?

Ніна: Ми - той самий приклад, коли можна жити відкрито, не переживати. Немає сенсу боятися, приховувати. Багато хто боїться, що, якщо розкажуть, не зрозуміють батьки, друзі.

Олена: Ми такі, якими є. Любимо одна одну і себе у цих стосунків.

Сусанна

Чи зіштовхувались ви з дискримінацією?

Сусанна: Я вважаю себе молодою, але мені вже 68 років. Я дуже впевнена у собі, то ж коли у 65 років шукала роботу, мене взяли і я працювала дуже успішно.

Що ви найбільше любите у собі?

Сусанна: Я на пенсії, але у мене немає вільного часу. Я займаюся англійською, ходжу на східні танці, відвідую різні лекції, працюю в агентстві дорослих моделей. Я хочу не відставати від своїх онуків. Вони мною захоплюються і це мене підтримує.

Мама Даша, тато Рома і малюк Соломон (1 рiк, з синдромом Дауна)

Чи зіткнулись ви з дискримінацією?

Мама Даша: Швидше я сама лякала себе через стереотипи. Я боялася, що ми ніколи не будемо гуляти на дитячих майданчиках. Боялася, що хтось зараз зазирне у візочок і побачить, що там малюк з синдромом. Боялася, що він не буде розвиватися. Було дуже важко. Але час минав, я дивилася, як він росте, вчиться новому. І тепер думаю - чого мені боятися?!

Що вам дала ця ситуація?

Мама Даша: Я стала відкритішою. І тепер борюся зі стереотипам, намагаюся говорити про діагноз сина вголос якомога більше. Я хочу, щоб діти з синдромом Дауна виходили на вулиці. Щоб дорослі змінили ставлення до таких дітей. Щоб мами таких дітей нічого не боялися. Я веду блог, розмовляю з тими, хто ховає дітей з синдромом Дауна подалі в село до бабусь. Намагаюся розповісти, що діагноз це дрібниця. Адже є людина. І цій людині не потрібні ярлики, їй потрібна любов.

Що у цій ситуації ви любите?

Тато Рома: Мені здається, що Соломон буде дуже сильним хлопчиком. У нього не буде шансу здатися. Він, завдяки діагнозу, повинен буде постійно всім все доводити, і це зробить його успішним.