Іванна Онуфрійчук: "Батьки мають вміти вибачатися перед дітьми"

Люкс запускає серію чудесних інтерв'ю із зірковими супербатьками. У них ми спробуємо розібратися, як виховати дитину, аби в дорослому віці вона не зверталася до психологів. Дізнаємося, як селебрітіс справляються з дитячими істериками, маніпуляціями та протестами; чи прагнуть у майбутньому контролювати їхні життя; які цінності прищеплюють змалку та які б поради дали собі на початку батьківства. Це будуть легкі матеріали з ноткою гумору, де наші зіркові тати й мами поділяться своїми поглядами на сучасне виховання дітей.

Засновниця IvAlive Foundation та телеведуча Іванна Онуфрійчук має однорічного харизматичного сина Адама. Як вдається у розвитку хлопчика поєднувати культури двох країн (України й Казахстану), чи збігаються її погляди з чоловіком-казахом на виховання первістка, хто допомагає Іванні з малюком і що корисного вона почерпнула з досвіду швейцарських мам – про все дізнавайся в ексклюзивному матеріалі Люкс із зірковою матусею.

Іванно, якою мамою ви себе уявляли в дитинстві і якою зараз є?

- Уявляла себе мамою з картинки журналу або телевізійної програми: з ідеальною зачіскою, дитиною на руках, з пилососом, яка й їсти варить, і сама красива, і дитина вмита та наряджена, а я ще до цього всього печиво запашне випікаю, яке пахне ваніллю на весь дім. Як на тих фото зі зйомок у стилі pin-up, знаєте? (сміється) Ба більше. Я себе уявляла не з однією дитиною навіть, а що їх декілька, і що мої діти ніколи не кричать, самі лягають спати, а я при цьому все встигаю.

Напевно, таке уявлення у мене складалося, тому що я дивилася на відомих селебриті, в яких були і діти, і карʼєра, і успіх, і кохання з чоловіком.

Завжди є люди, які пропагують таку красиву картинку, ідеальне материнство, сімʼю та життя, а й є ті, хто дивиться на ці картинки та думає, що теж так зможе. Я у свій час навіть чоловіка переконувала, що з дітьми можливо поєднувати абсолютно все, коли є допомога, в усьому можна знайти баланс і продовжувати жити так, як хочеш. А реальність насправді інша. У мене не виходить поєднувати сто справ, завжди виглядати красивою і доглянутою, кулінарити та випікати печиво. Зате виходить співати колискові, загойдувати дитину, хвилюватись за неї, радіти, що вона просто поїла і їй сподобалось те, що ти там зварганила чи на ходу придумала.

Я зараз отримую щастя від того, коли хтось підміняє вночі і мені вдається проспати з вечора аж до ранку. Коли дитина просто поїла, коли я виспалась і не ходжу цілий день виснажена та зла як мігера. Найцінніше зараз не ідеальність, а вміння виховувати в собі суперсилу любові, попри дитячі капризи та власну втому.

Моє дитяче уявлення материнства було трохи ілюзією, адже це все просто красива обкладинка, яка далека від реальності.

Гадаєте, материнський поклик закладений від народження в жінок чи він проявляється з часом?

- Думаю, що у жінок з народження закладена материнська місія, адже так заведено в природі: жінка має бути мамою. Але кожен робить свій вибір у житті. Хтось обирає бути щасливою мамою з дітьми, а хтось щасливою жінкою без них, і це теж нормально. Тому скажу, що це все індивідуально.

У когось цей поклик може проявлятись ще в дитинстві, у дитячому садочку, коли ти бавиш ляльок, вкладаєш спати своїх ведмедиків, котиків чи інших улюбленців. Наприклад, у мене завжди були ляльки, я годувала їх, клала спати, у мене була мінікухня, де я варила їм їсти, а потім катала їх у візочках. А хтось навпаки може відчути цей поклик у дорослому віці, вже коли зустріне ту саму людину, з якою захоче мати дітей. Я от у старшому віці завжди, коли мала стосунки, думала: а чи цей обранець той, кого я бачу батьком своїх дітей, а чи уявляю я з ним свою сімʼю?

Або ж бувають випадки, коли цей поклик відчується вже тоді, коли дитина зʼявилася на світ. Можливо, емоційно чи підсвідомо ти не завжди до цього готовий, але разом з дитиною приходить усвідомлення, що настав час іншого життя. Все це дуже індивідуально і формується з досвідом, коли жінка проходить особистісну трансформацію, під час якої трансформується у маму.

А який найбільший міф про материнство вас лякав напочатку?

- Мені багато хто казав, що після народження дитини життя закінчується. Але вже зараз я розумію, що, напевно, це були батьки, які за певних причин не отримували задоволення від батьківства, були не готові до нього. Вони казали, що з появою дитини все: прощавай сон, карʼєра і звичне життя.

Це і міф, і частково правда, якщо у тебе немає допомоги і підтримки, бо тоді складно насолоджуватись батьківством. Але всі ми розуміємо, що все це тимчасово — декілька перших років. Хронічний недосип, відсутність часу на самореалізацію, подорожі, романтичні побачення — це не на все життя, а лише на перший період, коли дитина маленька і потребує максимальної уваги та контролю. Проте дитина – це теж людина, яка виростає, стає самостійною, і з часом може бути не лише з мамою, а й з іншими членами родини.

Тому якщо ти подумки звикнеш, що це тимчасово і все, що ти любиш, згодом до тебе повернеться – тоді це дійсно міф, яким лише лякають. Бо ти адаптовуєшся, винаходиш нові формати життя і приймаєш думку, що це не кінець, а це інша версія тебе – більш прокачана, мультифункціональна, яка володіє надздібностями! І тоді цей міф стає лише страшилкою для новачків, а не реальністю.

Пам’ятаєте, як відреагували на звістку про свою вагітність? Мали післяпологову депресію? Як справлялися з нею?

- Памʼятаю, що відреагувала дуже чуттєво. Спочатку зробила тест, він був позитивним. Потім я ще здала тест крові, і вагітність дійсно підтвердилась. У той момент у мене була така реакція, коли ти дивишся на результати, а мозок ще не завантажив оновлення. Далі були сльози, сміх та обійми з чоловіком. Тоді почалась серія думок в голові: а чи дійсно це правда, чи справді ми майбутні батьки, а чи вийде у нас? Ми були дуже схвильовані, адже здійснилось щось дуже велике для нас, про що ми обоє сильно мріяли. Тому ми вирішили тримати це у секреті і нікому не розповідати, поки не виповниться 3 місяці і ми не побачимо на УЗД, що все добре і дитинка розвивається.

Депресії, я думаю, не було у мене. У цьому плані я щасливчик, адже це завдяки тому, що поруч зі мною були близькі, які завжди підтримували. Звісно, були складні дні, ночі і тижні, було важко емоційно, але це ніколи не затягувалось і не переходило в інші емоційні стани. Більшість часу хтось був поряд – або бабусі, або сестри, які могли підмінити, потримати дитину, допомогти. Також було достатньо емоційної підтримки від чоловіка, він весь час пишався мною, казав слова підтримки та любові, і допомагав в усьому, коли був вдома.

Як не виховуй дитину, вона все одно потім пропрацьовуватиме все в психолога. Що, вважаєте, пропрацьовуватиме ваш син? Як виховати щасливу дитину?

- Складне запитання. Якби мені вже вдалося виховати дитину так, що вона не ходить до психологів, то я могла б поділитися досвідом і розповісти, що я робила, аби мати такий крутий результат. А зараз, враховуючи, що Адамчику лише трохи більше року, це будуть тільки мої припущення.

Думаю, аби дитина не зверталася у дорослому віці до психологів, ще з дитинства у неї мають бути довірливі та дружні стосунки з батьками. Батьки мають завжди проявляти до дитини розуміння, хоч як би це емоційно складно не було; любити безумовно, бути поруч, коли дитині важко, нудно, коли вона не може з чимось справитись. Ми не маємо вчити дітей бути ідеальними, бути лідерами, в усьому першими і найкращими. Бо це виховує відчуття конкуренції. І потім, якщо в оточенні дитини знайдуться дійсно кмітливіші однолітки, розумніші, то для неї це може бути травмуючим. Як на мене, важливо доносити дітям, що не потрібно бути ідеальними і хорошими в усьому, а важливо бути собою протягом всього життя. Бо кожна людина індивідуальна, з особливими рисами характеру. Все це ми маємо пояснювати через розмови, будуючи діалоги, хоч це буває важко з дітками і не завжди вдається їх зрозуміти.

А щодо рис характеру я б сказала, що було б добре, якби батьки вміли вибачатися перед дітьми. Багато хто з дорослих думає, чого б це ми мали вибачатись перед малявками, вони малі і мають слухати нас. Як мені колись казали: “Ще б яйце курку не вчило!”. Але це не правильно. Навпаки: дорослим треба намагатись бути на тому ж емоційному рівні, що і дитина, вчитись цього.

Бо вибачатись – це не про те, що ти стаєш слабким як дитя, це приклад свідомої зрілої людини. Якщо ти перегнув палицю, то треба вміти попросити за це вибачення у дітей, і тоді вони братимуть із тебе приклад.

Ви сказали, що вам допомагали й допомагають рідні із сином. А чи маєте няню?

- Ні, нянь у мене немає. На щастя, у нас є бабусі, які з радістю проводять час з Адамчиком й огортають його своєю любовʼю.

Якось так склалося, що під час спілкування з друзями та знайомими, які мають нянь, ми чуємо більше негативних відгуків про їхній досвід, ніж позитивних, якими б професійними вони не були. Друзі розповідають, що няні можуть і матюкатись, і не уважно ставитись до дітей та проводити більше часу в телефоні. Нас це ще більше лякає і відбиває бажання шукати няню до тих пір, поки у бабусь є можливість допомагати нам.

Ми знаємо, що далеко не кожна бабуся хоче бавити онуків, багато хто більше має бажання пожити для себе на пенсії, подорожувати, проводити час з друзями. Але є й бабусі, які обирають жити своє життя і розділяти свою турботу для близьких, онуків, оточувати їх любовʼю. Наші бабусі саме такі, і я дуже щаслива від цього, бо нині це дар мати таких бабусь, які завжди підтримають. Кращої любові і уваги не можна отримати ні від якої крутої няні.

А якщо в майбутньому мені й доведеться обирати няню, то це точно має бути людина з педагогічною освітою. Це важливо, адже такий спеціаліст може приділяти увагу саме розвитку дитини, а не просто контролювати, чи вона поїла й поспала.

Як міксуєте традиції виховання сина, враховуючи те, що ви з чоловіком – представники різних культур?

- Міксуємо щодня. Найбільший мікс зараз у синочка у мовах, адже ми з рідними спілкуємось українською, з чоловіком і його родиною російською. Я розумію, що якщо через рік Адамчик піде у садочок, то в його оточенні ще й зʼявиться французька. А до цього всього, чоловік ще й привозить синові іграшки, розвиваючі книжечки з Казахстану казахською мовою. Тому ми з ним сідаємо, коли потрібно його погодувати або просто погратися, і розбираємо прості слова, показуємо пальчиком на предмети і називаємо їх різними мовами. Я була б щаслива, якби синочок знав декілька мов, адже, здається, чим більше мов знає людина, тим функціональнішим стає мозок.

Зі свого боку, я як українка та моя родина, звісно, бережемо наші традиції. Адамчик звикає до них. Наприклад, колядки, походи щонеділі до церкви, Великдень. Хоч він ще геть маленький і не памʼятатиме цього, але я вже бачу, як йому подобається, коли ми з родиною збираємося всі гуртом, щось святкуємо, співаємо.

Зі сторони чоловіка теж дуже проявляється повага до їхньої культури, дисциплінованість. Наш тато вчить сина, що він має бути сильним духом, сміливим, мужнім, нічого не боятися, поважати сімʼю та старших.

Складно зараз зрозуміти, як правильно це все міксувати і що з цього вийде, тому ми багато розмовляємо про це, слухаємо одне одного і дивимося, що подобається Адамчику і на що та як він реагує.

Чи збігаються у вас із чоловіком погляди на виховання сина?

- Я б сказала, що наші погляди досить часто відрізняються і виникають спірні моменти у вихованні. Бо батькові важливо, аби їм разом було весело, а мамі, у першу чергу, треба, щоб дитина була в безпеці, чистоті і щоб в неї не формувались погані звички, як от кусати родичів, інших дітей чи щось подібне.

Я почала розуміти інших батьків, які діляться досвідом і розповідають, що у них в сімʼях тато – це коли все можна, а мама – це коли не все можна, бо все має робитися правильно і бути під контролем. Бо в нас теж часто складається так, що тато – хороший поліцейський, а мама – поганий. Те, що мама забороняє, тато дозволяє. То включати різні електроприлади, то за люстру тягнути, бо синочку від цього весело, то телефони облизувати, то татові пальці до рота брати. Тато все це дозволяє, йде "на поводу" у дитини, бо йому головне, щоб син не плакав. А я пояснюю чоловікові, що так неправильно, це небезпечно, там мікроби, це формує погані звички. І на основі цього у нас часто виникають суперечки, в яких на чоловікове "А що тут такого?" або "Це не я, він сам!" доводиться знаходити підтвердження моїх слів від лікарів, експертів, аби він так само серйозно ставився до цього, як і я.

Іванно, уже кілька років ви проживаєте в Швейцарії. Розкажіть, як виховують дітей у країні? Що вам імпонує у підході тамтешніх батьків?

- Тут виховують дітей так, щоб вони ставали самостійними якомога раніше. У мене іноді складається враження, що діти тут з 3-х років готуються жити самостійно десь у горах з рюкзаками! (сміється).

А якщо серйозно, то тут акцент у дитинстві дітей робиться не на те, щоб вони були слухняні, чемні, а щоб були самодостатні, впевнені, знали і поважали свої особисті межі та інших. Місцеві батьки дозволяють дітям ще в ранньому віці обирати самостійно, що вони хочуть, і висловлювати свої думки. Ось це я вважаю правильним, адже якщо у дитини ще змалечку є можливість обирати, говорити про свої почуття і бажання, – це означає, що у батьків є повага до неї з самого початку. Мені імпонує, що тут люди не розмежовують, хто малий, а хто дорослий, і немає такого, щоб дітей принижували, змушували мовчати та закривали рота, бо вона ще дитина і нічого не розуміє. Швейцарські батьки слухають своїх дітей, запитують їхню думку, ставлення до тих чи інших речей, бачення, і ще з дитинства залучають їх до розв'язання домашніх побутових питань та справ.

Також є відмінність у тому, що українські мами, наприклад, завжди хочуть дітей вберегти, передбачити все наперед і застерегти щось не робити. А місцеві матусі навпаки дають малечі зробити помилку: впасти, розбити коліна тощо, аби вони самостійно зробили висновки після цього. Тут немає зайвої драми, натомість дають можливість проживати всі життєві моменти, помилятися і мати такий досвід.

Єдине, що мені тут не імпонує, – це система, в якій дітей потрібно з 3-х місяців віддавати в яслі, потім у садочок та школу. Звісно, завдяки цьому діти і стають самостійними у дуже ранньому віці: вони вміють самі одягатись, доглядати за собою. Але я бачу і мінус у цьому: коли швейцарці похилого віку не мають тісного емоційного звʼязку зі своїми дітьми та онуками, бо вони не були дуже близькі в дитинстві, адже діти завжди у садочках, а батьки на роботах. Ось це дуже сумно, як на мене.

Адамчику нещодавно виповнився рік. Що наразі для вас найскладніше в вихованні сина?

- Напевно, найбільша складність із синочком зараз для мене відчувається не в плані виховання, а в плані фізичному. Він дуже мамин, звик засинати у мене або в бабусі на руках, звик, щоб його заколисували на ручках. Але оскільки він постійно росте, стає важчим, то і носити його стає теж важко, дуже болить спина, Складно поки що переналаштувати і себе по-іншому, і його навчити самозасинанню, а від цього відчувається і фізична, й емоційна втома.

А щодо виховання сина, то складно вдається знаходити баланс між роллю мами і своїми іншими ролями. Бо зараз у мене в фокусі, звісно, роль мами, і це вдається найкраще. Але через це не дуже вдається зберігати роль дружини та засновниці фонду. Мені не вистачає часу на те, щоб побути з чоловіком, а якщо зʼявляється трішки часу, то вже немає сил. У мене ніби і є підтримка та допомога від рідних, але все одно часу ні на себе, ні на роботу не вистачає. Я постійно розриваюсь між тим, що хочу бути поряд з синочком, бачити його перші кроки, як зʼявляються нові навички, розвивати його, і між тим, щоб розвиватись самостійно та працювати.

Я стараюсь залишатись активною мамою та жінкою, яка має роботу, відповідальність та проєкти, бо це все для мене теж має важливе значення. Я звикла бути включеною в усі процеси, і люди звикли мене бачити включеною. І ніби є надійна команда та колеги, на яких можу покластись, але коли мене немає тижнями, я себе за це гризу.

Ось такі у мене постійні метання від дитини до роботи і навпаки, бо я хочу бути залученою і там, і бути поруч з дитиною.

Які цінності розвиваєте в синові?

- У першу чергу, сімейні, щоб він поважав близьких та рідних. Насамперед я хочу, щоб він виріс просто доброю людиною. Для мене важливо закласти в нього ту емпатію та здатність відчувати інших, які є в мені. Важливо, щоб він вмів співпереживати, бути уважним до тих, хто поруч. Я навіть вже бачу, як мені це вдається і як ці риси проявляються у синочка. Наприклад, коли ми садимо його їсти, він не почне їсти сам, поки не запропонує всім навколо – мені, татові, бабусі, іграшкам, які поряд сидять. Також він ділиться своїми іграшками, хоче завжди гратися з іншими дітками.

Мені б хотілося, щоб він зростав вільною людиною і памʼятав, що він має право бути собою, мріяти по своєму і обирати свій шлях.

До якого віку, на вашу думку, батьки мають фінансово підтримувати дітей? Чи варто давати дітям кишенькові гроші? Якщо так, то яку суму?

Як показує мій особистий досвід та моїх друзів, рідних, кишенькові гроші дитині давати варто. Це в першу чергу може її дисциплінувати у майбутньому, це виховує в ній відповідальність, це виробляє в дитині певну фінансову грамотність ще з дитинства. Маючи власні кошти, діти вчаться ними розпоряджатись Вони відповідальні за те, куди витратять гроші, яким чином і як швидко. Чи вистачить цих грошей на щось бажане, якщо зробити певний вибір. Батьки мають і давати гроші дітям, і спілкуватись з ними на цю тему, пояснювати та допомагати своїми порадами, щоб це була підтримка, а не контроль.

Так само, коли я як мама даватиму дитині її власні гроші, то розумітиму, що цим самим покажу їй свою довіру, що вона має право на власний вибір. Звісно, у такому випадку, ніколи не обійдеться без помилок, завжди будуть необдумані покупки. Але я вважаю, що це добре, якщо дитина вчитиметься на своїх помилках і краще помилиться з 5 чи 10 доларами та зробить невдалу покупку, аніж з нею це станеться у дорослому віці і вона не зможе розпоряджатись тисячами.

Сума кишенькових залежить від базових потреб. Я б давала на проїзд, їжу, шкільне приладдя, певний одяг, якщо дитина хоче придбати його самостійно. Відштовхуватись потрібно від базового мінімуму, аби не розбалувати дитину.

А до якого віку батькам фінансово підтримувати дітей – це справа кожного. Як на мене, то до того моменту, поки вона не знайшла джерело особистого заробітку і поки не може себе забезпечити самостійно хоча б частково. У когось це відбувається аж після завершення ВНЗ, коли дитина йде на роботу, а є студенти, які шукають підробіток у 18-20 років і вже стають незалежні від батьківських грошей.

Сьогодні серед батьків є ті, хто хоче стати для дитини другом, якому вона б довіряла. Інші ж прагнуть поваги, дисципліни, навіть просять, аби на "ВИ" називала. Що для вас важливіше й чому?

- Звісно, для мене важливіше бути для дитини другом. Я, напевно, ніколи не захочу, аби дитина зверталась до мене на "Ви".

Я хочу, щоб моя дитина знала, що завжди може прийти до мами з будь-яким питанням, ситуацією, з радістю чи страхом, дурницями або помилками, і при цьому не боятись, що мама чи тато нагримає, осудить і скаже, що ти дурний і щось зробив не так. Для мене ось це більше про довіру і теплий звʼязок, де дитина може себе почувати почутою і прийнятою такою, яка вона є.

А дисципліна… Мені здається, я виросла в досить жорсткій дисципліні і тому, можливо, через це я хочу, щоб у дитинстві моїх дітей її було менше. Я памʼятаю обмеження, які були в мене, що у мене було не таке дитинство, як в інших: усе було за графіком, розписано та під наглядом. Думаю, це формує в людині певні комплекси, які потім будуть у дорослому житті і з якими доведеться працювати. Як на мене, дисципліну можна виховувати, але не через страх і покарання, а через спілкування, постійний діалог, пояснення через особисті життєві приклади. Я це так бачу і хочу робити, а як буде на ділі – життя покаже.

Головне правильно мами Іванни Онуфрійчук у вихованні сина – як воно звучить?

- Моє головне правило звучить так: на першому місці завжди має бути любов. У всіх ситуаціях, що б не сталось, потрібно памʼятати, що мама має бути опорою для своєї дитини. Через цю любов ми маємо вміти не диктувати, не наказувати, не примушувати, а навчати, допомагати дитині пізнавати себе і цей світ.

Іноді, коли я думаю, як мені бути з сином, ставлю собі запитання: "А як би я в його віці, бувши на його місці, себе почувала? Що б я хотіла отримати від батьків?". Спробуйте і ви поставити собі таке запитання за нагоди, дуже класно працює.