Даша Трегубова – про кар'єру та особисте життя: "Тільки закоханою я маю енергію на все"

Акторка, режисерка й телеведуча Даша Трегубова зараз щодня прокидається о 5:30, адже знімається в одній із головних ролей у проєкті "Прогноз кохання". У ексклюзивній розмові з Люкс ФМ Даша розповіла, чим режисура відрізняється від акторства, анонсувала другий сезон "Бийся, серце, бийся" та екранізацію роману Крістіни Нгуєн "Я покажу тобі Ріо". А ще чесно розповіла про вигорання, квартиру на Лук’янівці, доньку-підлітка і закоханість як головне джерело її енергії.

– Дашо, ви завжди асоціюєтеся з неймовірною енергією, цікавими проєктами в кіно й ідеальним виглядом. Але ми живемо в Києві в часи війни, тривог і блекаутів. З чого насправді починається ваш день зараз і де ви берете ресурс на стійкість?

– Зараз я знімаюся в одній із головних ролей у проєкті "Прогноз кохання", тож мій день починається дуже-дуже рано. Майже щодня або через день я прокидаюся о пів на шосту чи о шостій, а о сьомій або о пів на восьму мене вже забирають на зйомки.

Ресурс, власне, теж тут: я дуже люблю працювати, люблю свою професію, акторство і кіно. Тому для мене це завжди в кайф, навіть коли зміна така довга, як сьогодні, коли я працювала 13 годин поспіль. І буває, що всі ці години ти проводиш у кадрі з перервою лише на обід і на те, що актори називають біопаузою. Але це однаково неймовірний кайф: ти займаєшся улюбленою справою і розумієш, що створюєш контент, який допомагає людям пережити важкі часи.

– У вашому портфоліо вже є режисерські роботи: містичний трилер "Башта" та серіал "Бийся, серце, бийся". Де ви зараз почуваєтеся природніше та вільніше: перед камерою як акторка чи в режисерському кріслі?

– Це дві мої перші серйозні режисерські роботи, і я ними дуже пишаюся. "Бийся, серце, бийся" вийшов на Київстар ТБ як чотирисерійний телефільм і, наскільки мені відомо, кілька тижнів був лідером переглядів. Він зібрав дуже схвальні відгуки в соцмережах, на YouTube і навіть у Threads, а там, як ви знаєте, це зробити непросто. Містичний трилер "Башта" ми готуємо до запуску, тож скоро все зможете побачити і почути.

Почуваюся я однаково впевнено, бо в професійному плані я загалом упевнена людина: смію сподіватися, що маю непоганий багаж і розумію, що роблю. Але якщо говорити про складність, то акторство дарує мені кайф і радість. Проте режисура означає зовсім інший рівень навантаження.

Я б порівняла так. Уявіть павербанк, на якому написано, що його вистачить, аби п’ять разів зарядити айфон. Акторство схоже на цей айфон: ти знаєш, що п’ять разів зарядишся, і тобі вистачить. А в режисурі твоєму павербанку потрібен власний павербанк. І, можливо, не один. Тож поки що режисура забирає в мене дуже-дуже багато енергії.

– Що для вас головне під час роботи з акторами?

– Насамперед я дбаю про те, щоб правильно підібрати акторів. Я обожнюю це ще з тих часів, коли була продюсеркою: я зняла доволі багато серіалів, і кастинг завжди був моєю улюбленою частиною роботи. Дивитися, хто з ким краще зійдеться. Бо акторство тримається на чистій енергії. Чи виникає між вами вона на майданчику? Це не обов’язково сексуальна чи любовна . Просто тобі з цією людиною є що грати, і це дуже важливо. Тож і як продюсерка, і тепер як режисерка я сама підбираю акторів на всі ролі, бо заздалегідь знаю, кого там бачу.

Я підбираю настільки класних акторів, що моє головне завдання полягає в тому, щоб дати їм правильний напрямок і не засипати порадами. Дуже багато народжується просто на майданчику, і для мене це надзвичайно важливо. Я й сама як акторка обожнюю імпровізацію. Це дуже круто, коли на майданчику з’являються нові рішення, які роблять сцену вдесятеро потужнішою.

– Які режисерські чи акторські задуми у вас зараз на черзі? Чи є історія, яку ви бережете "на потім", коли з’явиться більше ресурсів?

– З акторськими простіше: я просто погоджуюся або не погоджуюся на проєкти, куди мене запрошують. А в режисурі в мене два проєкти, зйомки яких заплановані найближчим часом. Підготовка стартує буквально наступного місяця, а знімати почнемо на початку 2027 року.

Першим буде продовження "Бийся, серце, бийся", на яке, мені здається, чекали всі прихильники серіалу. Ще чотири серії, другий сезон нашого горизонтально-вертикального серіалу. І ви знову побачите улюблених акторів.

Також я зніматиму свій наступний повнометражний фільм, на який чекає дуже багато прихильників книжки. Це екранізація роману Крістіни Нгуєн "Я покажу тобі Ріо". Крістіна звернулася до мене з пропозицією зняти кіно два роки тому, і нарешті воно буде. Продюсерами проєкту виступають Анна Мачух та Тарас Босак, а режисеркою буду власне я. У нас прекрасний сценарій і дуже класне кіно, яке має народитися на початку 2027-го.

Обидва проєкти стануть можливими завдяки перемоги у "Тисячовесні" і нашому Держкіно. Я дуже вдячна за те, що вони дають кінематографістам можливість робити щось класне й важливе під час війни. А головне, дають змогу заповнювати простір якісним українським продуктом.

Є ще один проєкт, який ми потроху починаємо заводити в розробку. Поки що ми кидаємо перші камінчики: розмовляємо зі сценаристом і моїм другом продюсером. Я завжди дуже хотіла зняти кіно, в якому була б особлива енергія. Я й сама доволі енергійна людина, і вона є в усьому, що я роблю: в акторських роботах, у віршах, а в режисерських тим паче. Якщо ви побачите "Башту", то зрозумієте: це мегадинаміка, згусток енергії. Фільм триває півтори години, а здається, ніби ви подивилися його за 40 хвилин, настільки там усе динамічно й чітко. А для нового проєкту в нас два референси, і вони настільки "жирні", що дай Боже нам у них влучити: один із моїх найулюбленіших фільмів "Бійцівський клуб" і "Хулігани Зеленої вулиці", прекрасне кіно про футбольних уболівальників.

– А тепер питання і до акторки, і до режисерки. У кіно тривалий час існували "вікові обмеження" для яскравих, сексуальних головних героїнь. Але здається, ставлення ринку нарешті змінюється. Чи так це?

– Мені дуже приємно чути, що щось змінюється. Але скажу чесно: особисто я з такими обмеженнями жодного разу не стикалася. Звісно, у кінематографі завжди буде місце для нових обличь, це логічно. Але я ніколи не відчувала дискримінації ні через те, що я жінка, ні через вік. Я кайфую і погоджуюся на ролі, в яких є сексуальна енергія, бо вона є і в мені. То чому я маю вдавати, що це не так?

– Ви часто подорожуєте, і ваші соцмережі дарують ковток свіжого повітря. Поїздки для вас зараз є робочою необхідністю, способом перезавантажити психіку чи можливістю нагадати світові про Україну?

– Так, у моєму житті багато пов’язано з подорожами. Я люблю щось справді цікаве: колись підкорила Кіліманджаро, цього року була в найбільших печерах світу у В’єтнамі. Мені подобається, коли в подорожі є місія.

У 2022 і 2023 роках усі мої поїздки були пов’язані виключно з повномасштабною війною: поетичні вечори, багато івентів, які я вела. Один із них зібрав 9 тисяч людей у найбільшій залі Відня. Тоді кожна поїздка мала лише робочу місію.

А наприкінці 2025-го я зрозуміла, що починаю перегорати. Роботи в мене завжди було дуже багато, і раптом я помітила, що вигорання в моєму випадку виглядає так: я уникаю роботи, про яку давно мріяла. Треба сісти за сценарій, а я раз, і думаю: "Ні, відкладу, зроблю пізніше". Коротше, стало зрозуміло, що я втомилася. І я сказала собі: у 2026-му хочу щомісяця кудись літати або їздити. Так воно і склалося.

Робочих поїздок теж було чимало, наприклад на Берлінале. Але було й багато відпочинку та нових емоцій, яких потребує кожна людина, творча чи ні. У моєму випадку вийшло хороше 50 на 50. Я багато їздила й Україною: і в робочих справах, і відпочивати, і на просто класні проєкти. А тепер, коли я багато подорожувала й трохи відновилася, треба й попрацювати. Тому вже кілька місяців щільно сиджу в Києві.

– Ви публікували пости про те, як ваша квартира на Лук’янівці постраждала від обстрілів. Чи вдалося отримати допомогу від держави й відновити житло?

– На Лук’янівці мені вже двічі міняли вікна: першого разу разом із балконом, а вдруге лише одне вікно в Поліниній, моєї доньки спальні. Усе це я робила власним коштом, бо не думаю, що держава замінила б мені цілий балкон. І я дуже вдячна чоловікам, які мене оточують: вони реально допомогли. Мені пощастило мати поруч класних людей, і я це дуже ціную.

– Що допомагає повертати відчуття дому й безпеки після чергового прильоту поруч?

У мене відчуття дому не зникає, бо Київ мені рідний. Я неймовірно його люблю і тільки тут почуваюся повністю вдома. Коли я ходжу цими вулицями, мені просто стає добре.

Але мені так болить за моє місто, що кожен приліт, кожен чорний остов на Лук’янівці я сприймаю як особисту втрату. Це правда. Я записую про це вірші й читаю їх у своєму проєкті "Дашачитає". Кілька з них настільки в унісон прозвучали з почуттями киян і всіх, хто втрачає рідні міста, що набрали мільйонні перегляди.

– Вашій доньці Поліні зараз 15. Це вік, коли й у мирний час відбуваються внутрішні бунти й пошук себе, а зараз усе це накладається на обстріли, тривоги та блекаути. Як ви обидві з цим справляєтеся?

– Поліні 15, і я її обожнюю. Чесно скажу, не завжди буває просто, але ми обидві дуже стараємося. Рецептів, як ростити дитину під час війни, у мене немає, як і жодного плану в голові. Є просто відчуття, що треба не зраджувати любов одна до одної й намагатися бути адекватними. Адекватність для мене завжди дуже важлива.

Навіть якщо я розумію, що ми увійшли в конфліктний момент, я можу все струсити й сказати: "Боже, Поліно, я зараз поводилася як маленька, вибач. Те, що я говорила, було дурнею. Так сказала б маленька дитина, а я доросла, тож давай поставимося до цієї ситуації інакше".

І я дуже вдячна, що вона насправді мегаадекватна людина. Я дуже ціную, що попри весь той ураган, який, напевно, зараз відбувається в неї і в гормонах, і в голові, вона примудряється залишатися максимально адекватною. Просто інколи з характером, що є більше плюсом, аніж мінусом.

– Чи відчуваєте ви, що сучасні підлітки через війну подорослішали занадто рано? І чого ви навчаєтеся в Поліни в ці важкі часи?

– Цікаве питання, бо я в житті завжди намагаюся покладатися на емпіричний досвід, тобто на те, що прожила особисто. Я давно не роблю висновків лише зі статей, чужих відгуків чи пліток: фінальні висновки роблю тільки тоді, коли знаю людину особисто. Тож за всіх підлітків не скажу, а от про Поліну можу.

Я ніколи навіть не говорила з нею як з маленькою. Вона завжди була дорослою. Про це мені казали і викладачі, і виховательки в дитячому садку: "Боже, з нею так цікаво говорити!" А їй тоді було три роки. Не знаю, про що вони говорили в три роки. Тож так, я вважаю, що вона дуже доросла і, можливо, у багатьох питаннях навіть старша за мене. І я теж намагаюся дорослішати.

А навчаюся я в Поліни стійкості й мудрості. Вона дуже розумна, мудра і стійка людина.

– З такою кількістю проєктів, режисурою, зйомками й вихованням підлітка чи є у вашому розкладі взагалі час на романтику й побачення?

Мені завжди вистачає часу на все, бо я універсальна людина. І я дуже потребую стану закоханості: тільки в ньому я отримую ту , якої вистачає і на всі справи, які ви перелічили, і на купу інших, і ще й на те, щоб підтримати близьких.