Зірковий бліц: Катерина Кузнєцова про найголовніші перемоги й любов до українського

Один із нещодавніх інсайтів, які я усвідомила, - те, що український народ звик жити в умовах війни. Дуже прикро і, звісно ж, не хотілося б такого, але я в цьому вбачаю плюс. Всупереч усьому, українці продовжують жити, радіти, дбати про інших й допомагати один одному. Особливо розчулюють мами, які продовжують дарувати дітям дитинство, попри те, що живуть у воєнний час.

Сьогодні не можна мовчати про війну, про події, які відбуваються на території України, про необхідну допомогу ЗСУ, родинам, які постраждали від вторгнення. А ще про підтримку онкохворих діток. Ця тема для мене вкрай важлива, оскільки я допомагаю фонду "Таблеточки". На жаль, рак не знає, що в країні йде війна. Про це треба теж пам'ятати. Але краще не говорити погані речі, не плюндрувати, не кривдити українця. Коли українець починає ображати українця, у мене всередині все стискається. Звісно, мова йде не про тих українців, які обрали бік зла, тероризму, тобто росію. Про цих "українців" узагалі не говоримо. Маю на увазі тих людей, які й далі живуть в Україні чи за її межами, але продовжують допомагати, про них не варто говорити погано. Це вибір кожної людини. Кожен сприймає стрес, як може.

Слова, які надихають зараз: "Слава Україні! Слава нації! Слава ЗСУ". Ось такі слова підтримки. Усередині відразу метелики й відчуття віри в нашу близьку перемогу.

У вільний час я люблю бути на самоті. Самотність мене надихає, дає сили, відновлює, наповнює всередині.

Страх ... Після повномасштабного вторгнення це слово втратило той зміст, який був до. Страх - це війна. Коли мої дідусь і бабуся казали, що найстрашніше - це війна, я не звертала уваги. Мені не було зрозуміло це. Вважала, що такого ніколи не побачу й не відчую. Я відчула. Тепер і для мене страх - це війна.

Самовиражатися - це дуже індивідуальна історія. Але гадаю, що сьогодні для кожного українця самовиражатися - це допомагати.

Для мене смак - це обирати сьогодні українське (усе: їжу, одяг, прикраси), а несмак - це ображати українця.

Найвища похвала для мене - це похвала від моїх батьків. Якщо в них викликаю почуття гордості, то я найщасливіша на світі.

Моє табу - це комахи, змії, скорпіони тощо. Не люблю (посміхається), тому завжди відмовляюся співпрацювати з ними в кадрі. Прошу тоді, аби це зробив дублер.

Сучасній жінці пасує бути жіночною, готувати, дбати, піклуватися, надягати красиві українські сукні, а робить її непривабливою вульгарність, грубість, злість, агресивність.

Мені здається красивим у собі, хочеться в це вірити, - моя українська мова. Відчуваю надзвичайний кайф, коли розмовляю нею. Наша мова надзвичайно красива.

Мої найголовніші перемоги, думаю, попереду, бо я максималістка по життю.

У майбутньому я готова зробити все можливе, аби про Україну, її життя, її кіно дізналося якомога більше людей у світі.

Найтепліший спогад за останній рік - день народження моєї бабусі, якій виповнилося 84 роки. Цей день ми провели разом. То були прогулянки, ресторан смачної одеської кухні і культурний вихід - візит до театру імені Франка.

Уявіть, що ви отримуєте "Оскар" або "Еммі". Яка була б ваша промова?
- Я буду дякувати своїм батькам, яких сильно їх люблю. Це моя гордість, мої авторитети. І, звісно, буду пишатися тим, що я з України.