Зірковий бліц: Volodymyr Dantes про військових, болючі відмови, свої залежності й кохання під час війни

Скільки дівчат мріяли вийти заміж за Володимира Дантеса після "Фабрики зірок" чи хоча б просто скласти йому компанію під час поїздок у його тревел-проектах… Тепер же ми раді, що співак активно розвиває свою музичну кар'єру, надихає нас своїм прикладом та смішить у скрутні хвилини. А ось що мотивує самого зірку, дізнавайся в ексклюзивчику Люкс.

Коли виникає відчуття, що вже не можу, то я просто сідаю, дихаю. Часто просто мовчу. Граю.

Коли накриває, я не намагаюсь це "перемогти", а натомість просто зупиняюсь. Сідаю, дихаю. Без телефону, без людей. Мені треба ця тиша — щоб не зірватися, не сказати зайвого, не зламатися. Часто в такі моменти я беру гітару — навіть якщо не маю сил щось писати чи вигадувати. Музика — мій спосіб прожити стан, не тікаючи від нього, і вона мене заспокоює. Навіть якщо нічого не виходить — просто граю, ніби медитуючи. Руки щось роблять, голова трохи очищається. Я навчився не тиснути на себе в такі моменти, адже є речі, які треба просто пережити. Не вдавати, що все норм, а лише дати собі спокій — і вже завтра буде трохи легше.

Сьогодні для мене взірцем є хлопці й дівчата на фронті. Вони — про справжнє.

Я просто дивлюсь на них і розумію, що все інше — дрібниці. Зараз — це головні герої та приклади цієї країни. Не артисти, не бізнесмени, не ті, хто гучно говорить у мікрофон, а ті, хто мовчки тримає лінію. Вони не говорять зайвого, не скаржаться, не шукають уваги. Вони просто роблять те, що треба. І от саме це для мене зараз — найсильніше. Мені важко уявити, як це — жити кожен день під обстрілами, з ризиком. А вони живуть, захищають і жартують про це.

Голос нашого покоління той, хто не боїться сказати, що боїться. Щирі та чесні люди — це наше майбутнє.

Зараз вже не працює формат "я сильний, мені все одно". Це не про наше покоління. Ми вже пройшли той етап, коли треба було щось вдавати. Тепер цінність — у чесності, у здатності визнати, що люди мають слабкості. Для мене голос покоління — це не обов’язково артист або публічна людина. Це може бути волонтер, військовий, лікар або просто друг, який не боїться бути справжнім. Ми хочемо довіряти. І довіряти можна тільки тому, хто не грає ролі.

Зараз я засуджую байдужість та мовчання, але можу пробачити, хіба що втому та вигорання.

Після всього, що ми пережили, після того, як кожен день бачиш, що відбувається, як хтось може просто сидіти і вдавати, що "моя хата скраю"? Це не про "я не розбираюсь", це про свідомий вибір мовчати, коли навколо гинуть люди, руйнуються міста. І таке я не розумію. Проте можу зрозуміти тих, хто в стані повної апатії та втоми. Я бачу, як багато людей виснажені цією війною, постійним стресом. Коли ти вже не можеш ні плакати, ні злитися, ні навіть реагувати адекватно — це вже не байдужість, це захисна реакція психіки. Головне, щоб ця втома не стала виправданням для вічного мовчання.

Відчуваю вдячність кожного дня за тих, хто поруч, за те, що живий

Раніше я цього так не відчував, а зараз інакше. Кожного ранку просто факт того, що я прокинувся вдома, що можу написати пісню, побачити друзів — уже достатній привід сказати собі "дякую". Я вдячний за людей, які не зникли, коли було важко. За сім’ю, за команду, за тих, хто не питає зайвого, а просто є поруч. Це такі прості речі, але саме вони зараз тримають. І хочеться це не втратити, коли все стане спокійніше.

Я залежний від кави, музики і чесних розмов.

Кава — це мій ранковий ритуал. Без неї я просто не запускаюсь. Це не про енергію, а більше про настрій, паузу, коли можна видихнути й подумати. Музика — це взагалі частина мого дня, як дихання. Навіть якщо не пишу, то слухаю. Вона або витягує, або фіксує стан. Іноді краще за будь-яку терапію. А ще я дуже залежний від чесних розмов. Коли можна говорити без фільтрів, і тебе не судять.

Зі своїх минулих звичок зараз вважаю недоречною переживання через те, що скажуть люди.

Раніше міг реально заморочуватися: а чи достатньо я смішний? А чи не сказав я щось не те? А чи не подумають про мене щось не те? З часом прийшло розуміння: життя настільки непередбачуване, що витрачати нерви на чиюсь там думку — це просто розкіш, яку я собі більше не дозволяю. Краще цю енергію вкласти у щось реальне, а не в ілюзорні переживання.

Найболісніше "ні", яке доводилося чути, ще не сталося в моєму житті.

В моєму житті було багато відмов — у роботі, у стосунках, в особистих планах. Але так, щоб прям "найболісніше" — ні. Думаю, поки що воно ще попереду. Я не з тих, хто сильно тримається за двері, які не відкрились. Якщо чую "ні" — значить, або не час, або не моє. Я не боюся відмов. Бо за кожним "ні" рано чи пізно приходить щось, що значно більше підходить.

Тепер я ціную в людях чесність

Раніше я, як і багато хто, любив, щоб усе було "мʼяко", "акуратно", "щоб не образити". Але з часом зрозумів, що правда — навіть неприємна — краща за мовчання чи показуху. Чесність — це не про грубість. Це про повагу, про те, що ти довіряєш людині настільки, що можеш сказати їй прямо, без страху бути незручним. Я почав дуже цінувати людей, які не прикрашають, не грають ролі. Яким не треба "виправляти себе" для сторіз. Бо зараз, коли все навколо часто має вигляд, а не є — чесність стала розкішшю. І я сам такий. Навіть якщо це не завжди зручно.

Я відчув себе дорослим, коли купив пилосос.

Я тоді реально зрадів. Не машині, не гітарі — пилососу. А ще коли почав казати: Ой, щось голосно в кафе" і "Мені зранку вставати, поїхали вже додому". Ну і, звісно, коли почав отримувати задоволення не від вечірок, а від того, що є свіжа постіль і гаряча вода. Оце й є дорослість, схоже. Не коли все під контролем, а коли ти прийняв, що ніколи не буде під контролем — і нормально з цим живеш.

Моя музика про життя.

Я пишу про те, що відчуває кожен: кохання, втрати, розчарування, нові початки. Я не пишу про вигаданий світ. Мені важливо, щоб люди слухали і впізнавали себе. Щоб це було "о, це ж про мене". У кожній пісні — якийсь мій період. Іноді дуже особистий, іноді — просто настрій або думка, яка зачепила. Для мене головне — суть. Якщо це справжнє, воно зайде. Творчість — мій спосіб говорити, коли словами важко, спосіб прожити те, що болить або, навпаки, дає надію.

Мрію записати трек із людиною, з якою станеться миттєве взаєморозуміння без слів.

Так було з Dema, тому трек "Пісня, яку має виконати чоловік" я вважаю найкращим приклад того самого "синхрону", коли ти відчуваєш, що вийде щось дуже круте. Я вважаю, що це якісна та цікава робота, адже ми не просто записали вокал і інструментал. Ми ніби спіймали одну хвилю, де кожен розумів, що саме потрібно додати, щоб трек зазвучав по-справжньому, з сенсом.

Якщо в майбутньому записувати дуети, то лише так. І тут зовсім не важливо, наскільки це популярний артист, скільки років він на сцені та яка кількість підписників в Instagram. Творчість — це про імпульс, після якого народжується якісний результат.

Volodymyr Dantes & Dema – Пісня, яку має виконати чоловік – дивитися онлайн кліп:

Яка пісня зараз якнайкраще описує Володимира Дантеса?

Як на мене, зараз мене якнайкраще описує моя ж пісня "Пісня, яку має виконати чоловік", яку ми зробили з Dema. Я ж її знайшов у ТікТоці, одразу відчув, що це "моє", і швидко записав. Це пісня про дорослий погляд на життя і стосунки, без зайвих драм, але з чесністю. Вона про такі складні, але дуже зрозумілі речі, як розставання, як переживання цього всього, але з гідністю та позитивом. От тому я вважаю, що вона зараз прямо в точку про мене. Це, знаєте, коли ти просто відчуваєш матеріал, і він лягає на твою душу, а ти його просто доносиш до людей.

Кохання під час війни має смак спокою.

Кохання під час війни — це коли тебе не трясе від кожної новини, від кожної сирени саме поруч з людиною. Коли навколо все летить шкереберть, а ти поруч з тим, з ким відчуваєш, що земля під ногами не хитається. Ти перестаєш паритися через дрібниці. Цінуєш кожну хвилину, коли можна просто посидіти в тиші або поговорити про дурниці. Ви можете сваритись, але ці сварки здаються неважливими, бо за ними — підтримка і відчуття безпеки.

Мій найбільший страх сьогодні — що ми звикнемо до війни, а радість — що сьогодні прокинувся і мої близькі живі.

Мені справді страшно, що ми звикнемо до сирен, до новин про обстріли, до того, що десь там постійно щось відбувається. Що це стане нормою нашого життя. Дуже не хотілося б, щоб емоції притупилися, і ми почали жити так, ніби це все — просто фон. Бо це не фон, а наша реальність, і вона не зміниться, якщо ми перестанемо боротися. А найбільша радість — це коли я сьогодні прокинувся. І так щодня. Це базовий рівень щастя, який до війни здавався чимось само собою зрозумілим, а зараз це змінилось.

Мої найближчі плани на 2025 рік: нові треки. Концерти. Робити своє — чесно, по-людськи.

Я не будую грандіозних планів на роки вперед, бо усе занадто швидко змінюється. Хочу писати музику, яка дійсно чіпляє. Не просто "щоб було", а щоб у ній було щось справжнє. Є вже кілька ідей, які планую втілити. Концерти — обов’язково. Живий контакт із людьми — це те, заради чого все й робиться. Ну і найважливіше — робити свою справу чесно та з сенсом.