Наталка Денисенко: "Діти не потребують "ідеальних" мам"

Люкс запускає серію чудесних інтерв'ю із зірковими супербатьками. У них ми спробуємо розібратися, як виховати дитину, аби в дорослому віці вона не зверталася до психологів. Дізнаємося, як селебрітіс справляються з дитячими істериками, маніпуляціями та протестами; чи прагнуть у майбутньому контролювати їхні життя; які цінності прищеплюють змалку та які б поради дали собі на початку батьківства. Це будуть легкі матеріали з ноткою гумору, де наші зіркові тати й мами поділяться своїми поглядами на сучасне виховання дітей.

Своїми знаннями поділилася кінознаменитість Наталка Денисенко. Її знають як яскраву акторку, телевізійну зірку, жінку з потужною енергетикою та харизмою, але поза кадром вона — мама, яка балансує між роботою і родиною, дисципліною й бажанням просто обійняти. Наталка не боїться зізнатися, що не ідеальна, не приховує втоми й сумнівів, говорить чесно про материнство з усіма його труднощами, відкриттями й щастям. Про те, якою мамою уявляла себе Денисенко в дитинстві і якою стала, як навчилася не сварити себе за помилки, що її син буде опрацьовувати з психологом і чому найкращий метод виховання — це бути щасливою. Про все дізнавайся в ексклюзивному матеріалі Люкс.

Якою мамою ви себе уявляли в дитинстві і якою зараз є?

- У дитинстві я завжди уявляла себе такою "супермамою" — сучасною, класною, яка все дозволяє і з якою легко. Здавалося, що саме така модель найкраща. Але з часом я зрозуміла:

бути мамою — це не лише про любов і свободу, а й про відповідальність, межі й підтримку.

Зараз я точно не можу сказати, що дозволяю синові абсолютно все. Навпаки я стала усвідомлювати важливість дисципліни, простих щоденних звичок, які формують особистість.

Так, я не та мама, яка сидить із ним над уроками чи змушує досягати результатів через силу. Моя філософія — дати максимум любові й прийняття. Я завжди казала: якщо в мене є син, моя головна місія — це любити. А ось для навчання я оберу найкращих викладачів.

Але водночас я ловлю себе на тому, що можу бути "занудною": прошу сісти рівно, доїсти сніданок, бути зібраним. Бо розумію, що саме в цих дрібницях виховується опора в житті. Я хочу виростити не просто слухняного сина, а сильну, впевнену особистість, з мінімумом травм і максимумом внутрішнього ресурсу.

Андрійко — особливий, дуже цікавий хлопчик зі своїм характером і поглядом на світ. І до нього справді потрібен особливий підхід. Я стараюся, читаю психологічну літературу, консультуюсь із фахівцями, впроваджую практичні поради. Я росту разом із ним.

І знаєте, мені здається, я хороша мама. Бо кожна мама, яка щиро любить свою дитину, — вже найкраща. Я приймаю себе такою, якою є, і щаслива бути саме такою мамою для свого сина.

Як вважаєте, материнський поклик закладений від народження у жінок чи він проявляється з часом?

- Щойно народжується твоя дитина, ти миттєво відчуваєш цей материнський поклик. Природа все передбачила: вмикаються гормони, і з перших хвилин ти відчуваєш безумовну любов, бажання захистити, пригорнути, бути поряд. Це глибокі інстинкти, закладені в кожній жінці — щось дуже фізичне, дуже справжнє, те, чого не оминути. Але разом із тим я вірю, що справжнє материнство — це ще й шлях. Це не просто момент народження дитини — це тривалий процес становлення. Навички мами, її реакції, глибина стосунків з дитиною — усе це формується з часом, щодня, у звичайних ситуаціях.

Бути мамою новонародженого — це одне. Мати дитину, яка вже ходить у садочок чи до школи — зовсім інше. А коли твоя дитина стає підлітком, ти наново відкриваєш себе як маму. І кожен етап вимагає нового розуміння, нового підходу та внутрішніх ресурсів.

Найбільший міф про батьківство, який вас лякав?

- Найбільшим для мене був міф, що після народження дитини жінка має повністю відмовитися від себе. Що материнство автоматично означає кінець особистих амбіцій, мрій, кар’єри, і що відтепер усе твоє життя має обертатися лише навколо дитини.

Коли я народила Андрійка, у мені теж жила ця установка. Я була впевнена, що не буду більше зніматися, працювати, розвиватися, бо треба бути з дитиною 24/7. Але життя розпорядилося інакше. Мені надійшла цікава пропозиція щодо ролі, і я наважилася. І саме тоді зрозуміла: можна бути люблячою мамою, залишаючись реалізованою жінкою.

Пам’ятаєте, як відреагували на звістку про свою вагітність? Мали післяпологову депресію? Як справлялися з нею?

- Так, я чудово пам’ятаю той момент. Це була дуже бажана вагітність. Ми справді чекали на дитину, мріяли про це, тому звістка про вагітність стала для мене величезною радістю. Було відчуття щастя, повноти життя, якогось глибинного сенсу.

А от із післяпологовою депресією все було складніше. Тоді мені здавалося, що я її не мала. Але з часом, коли озираюся назад, розумію: певні моменти були зовсім не простими. Я багато плакала, була емоційно вразливою. Часто кажу про себе з іронією, що не вмію приховувати почуттів. Усе, що переживаю, — одразу назовні.

Гормональний фон, недосип, постійна тривожність — це дуже впливало. На той момент мені здавалося, що я просто втомилася: були зйомки, робота, нічні пробудження через дитину. Я думала: "Ну, це ж нормально, просто навантаження". Рятували маленькі речі: сон, масаж, прогулянки, будь-які дрібні радощі для себе. І, звичайно, підтримка близьких.

Не знаю, чи вони прямо усвідомлювали, що я можу переживати післяпологову депресію, але точно бачили, що мені важко. Вони мене підтримували, підбадьорювали, іноді просто давали змогу побути наодинці. Це було дуже цінно.

Як не виховуй дитину — вона все одно потім пропрацьовуватиме все з психологом. Як гадаєте, що пропрацьовуватиме ваш син? Як узагалі виховати дитину, аби в дорослому віці вона не зверталася до психологів?

- Чесно? Я не вірю, що можна виховати дитину так, аби вона ніколи не зверталася до психолога. І справа не в тому, що батьки щось не так роблять — справа в тому, як працює людська психіка. Іноді навіть дрібниця, яка дорослому здається неважливою, може відкластися в підсвідомості дитини як травма. Це природний процес. І взагалі, звертатися до психолога не означає, що з тобою щось не так. Навпаки, це ознака сили, усвідомлення і турботи про себе.

Ми всі живемо у дуже стресовому світі, особливо в умовах війни, невизначеності, емоційних гойдалок. І так, я розумію, що мій син, найімовірніше, теж щось колись опрацьовуватиме з психологом. Насамперед — розлуку з батьком через війну, вибухи, тривоги. Це складно, болісно, і навіть якщо ми, дорослі, стараємося максимально пом’якшити ці моменти, дитина все одно це відчуває.

Можливо, він опрацьовуватиме й мою відсутність. Бо я не мама 24/7. Я працюю, реалізуюсь, і як би не старалася, не завжди поряд. Але я дуже свідомо ставлюся до цього: не намагаюся просто "бути присутньою", стараюся давати якісний час. Як мені сказав мій психолог: краще дві години активної, щирої взаємодії, ніж цілий день поруч, але в телефоні. Тому ми ліпимо, розмовляємо, дивимось разом мультфільми, і я завжди запитую, про те що відчуває Андрійко.

Я багато працюю над собою. У терапії я вже давно, і мені це дуже допомагає. Я знаю, як важливо бути для дитини емоційною опорою. Тому намагаюся створити простір, у якому мій син відчуває себе почутим, потрібним, прийнятим. Але йому притаманна внутрішня закритість.

Андрійко з дитинства досить стриманий у проявах емоцій, часто каже: "Я хочу побути наодинці". І бачу, як це проявляється, тож навіть зараз прошу залучати шкільного психолога, прошу з ним попрацювати. Бо чим раніше дитина навчиться розуміти й проговорювати те, що в ній відбувається, тим здоровішою вона буде в майбутньому.

Які риси характеру повинні бути у батьків, аби вони виховали щасливих дітей?

- Парадоксально, але я щиро вірю:

одна з головних якостей хорошого батька чи мами — це вміння ставити себе на перше місце. Звучить ніби егоїстично, але насправді — це основа здорового батьківства. Особливо для жінок, для мам. Бо коли мама щаслива, спокійна, реалізована — дитина це зчитує не з її слів, а на рівні енергії, тону голосу, погляду, стану. Це вже давно доведено: навіть немовлята реагують не на слова, а на внутрішній стан мами. Тому важливо піклуватися про себе: відновлювати сили, займатися тим, що надихає, реалізовувати себе, жити своїм життям, не розчинятись повністю в дитині. Діти дуже тонко відчувають фальш. Ми можемо десятки разів повторювати їм, як важливо себе поважати, як відстоювати свої кордони, але якщо самі цього не робимо, вони нас не почують.

Зараз є дуже багато класних інструментів для виховання, і мене це неймовірно тішить. Наприклад, у школі, де навчається Андрійко, є окремий предмет — психологія. І я в захваті від того, як дітям доступно пояснюють складні речі: що таке факт, а що — думка. Наприклад: якщо хтось каже "в тебе некрасиве волосся" — це лише чиясь особиста думка, а не факт. Факт — це щось об’єктивне, і діти вчаться це розрізняти.

Але все таки я впевнена: найкраще, що ми можемо зробити для своїх дітей, — це бути прикладом. Прожити життя щасливо, з наповненням, реалізацією, любов’ю до себе. Бо саме на прикладі батьків дитина вчиться будувати своє "я".

Як справляєтеся з дитячими істериками та маніпуляціями?

- У такі моменти я намагаюся вмикати дисципліну — ту саму, про яку вже згадувала раніше. Для мене важливо не просто "втихомирити" істерики, а зрозуміло й спокійно донести до дитини, що саме зараз відбувається, чому це відчувається так гостро, і що з цим робити.

Я працюю з голосом, і це справді допомагає. У мене навіть є авторський курс "Голос на мільйон", де я навчаю, як за допомогою голосу можна не лише будувати кар’єру, а й впливати на комунікацію в родині. Наприклад, у ситуаціях з істериками я навмисно змінюю тон: говорю спокійно, впевнено, знижую тембр, роблю голос м’якшим, повільнішим. Діти дуже чутливі до таких змін. Вони буквально зчитують сигнал: "Зараз потрібно зупинитися й почути маму".

Які таланти бачите у сина? Які гуртки відвідує?

- У мене дуже цікавий син. І це не просто мамине захоплення, він справді має особливості, які я бачу й щиро захоплююся. Андрійко — дитина з акторської родини: тато — актор, мама — акторка, тож, можливо, щось передалося і на рівні ДНК. З раннього дитинства він чітко й красиво говорить, легко змінює інтонації, копіює голоси. У нього чудовий слух — він займається музикою й може наспівати майже будь-яку мелодію.
Але головний талант, як на мене, навіть не в цьому. Це його вміння глибоко концентруватися на чомусь одному — довго, уважно, зосереджено. Для дитини це рідкісна риса. Він може годинами щось майструвати з дрібних деталей: клеїть, збирає, вигадує власні "винаходи". І хоч іноді мені хочеться викинути черговий дивний "виріб" — стримуюсь і кажу: "Це геніально!". Бо розумію, що за цією грою стоїть уява, мислення, і, можливо, навіть майбутня професія.

Йому страшенно подобаються кубики Рубіка: поки що він не складає їх повністю, але захоплено дивиться відео, як це роблять інші. Ще й обожнює ролики про ремонт годинників: може годинами розбиратись, як щось працює. Для мене це магія, бо я сама зовсім не з технічним мисленням, і для мене його точність і уважність — це щось із серії "вау".

Зараз Андрійко відвідує музичну студію, заняття з плавання, різні розвивальні гуртки. Але я в активному пошуку місця, де б навчали складати кубик Рубіка або розвивали саме технічні здібності. Бо дуже хочеться підтримати його інтерес саме в цьому напрямку.

Як обирали школу? Якими критеріями керувалися при виборі?

- Андрійко — дуже домашній хлопчик. Йому потрібне спокійне, м’яке середовище, де на нього не тиснуть, де не буде цього стандартного "сядь рівно", "не розмовляй", "вийди з класу", яке, на жаль, досі зустрічається у багатьох школах. Я добре пам’ятаю це зі свого дитинства і точно знала: для сина хочу іншого — простору, де його не ламатимуть, а підтримуватимуть.

Андрій не любить великі натовпи, галас, шумні компанії. Він досить закритий, обирає людей уважно, впускає у своє коло тільки тих, хто справді йому до душі як дорослих, так і дітей. І я це дуже поважаю, тому шукала школу, яка не нав’язуватиме йому надмірної соціалізації чи конкуренції.
Зрештою, ми обрали приватну школу неподалік від дому — для мене це теж було важливо, щоб не витрачати багато часу на дорогу. І найголовніше — ця школа дуже камерна, з домашньою атмосферою. У класі всього шість дітей. Там немає цього "великого соціального тиску", і це дуже підходить Андрієві.

Окрім навчання, є гуртки, басейн, своя їдальня, де готують сніданки, обіди й вечері. Це не якась надмірно елітна школа, не пафосна. Просто дуже людяне, турботливе середовище, яке підходить саме моїй дитині. І це для мене головне.

Як працюючій мамі виокремити час на спілкування з дитиною?

- Часом я ловлю себе на думці, що я — "горе-мама", бо, як мені здається, проводжу із сином не так багато часу, як хотілося б. Але я дуже стараюсь. Моя психолог порадила мені не гнатись за кількістю, а зосередитись на якості. І це стало моїм правилом.

Я намагаюся виділяти хоча б один день на тиждень, який повністю присвячую Андрійкові. Це може бути день, коли ми їдемо кудись разом, просто гуляємо або навіть залишаємося вдома й просто проводимо час вдвох. Але цей час — наш. Без телефону, без роботи, без відволікань.

Ще одне важливе правило, яке я намагаюся дотримуватись, — це правило п’яти хвилин. Коли я приходжу додому, все відкладаю: сумки, пакети, телефон. Я одразу йду до Андрійка, обіймаю, слухаю, дивлюсь в очі, максимально включаюсь. Бо ці перші хвилини — найцінніші. Дитина відчуває, що вона — твій пріоритет.

Іноді я беру сина з собою на роботу, бо мені важливо, щоб він бачив, чим я займаюсь, розумів, що мама працює, тому що любить свою справу і хоче дати йому все найкраще. Ми говоримо про гроші, про працю, про вибір справи до душі. Наприклад, коли ми разом у магазині, я кажу: "Бачиш, я працювала, заробила — і тепер ми можемо це купити". Він це розуміє, і я бачу, як у нього формується здорове ставлення до життя.

Чи маєте няню й чи не боялися натрапити на не ту людину?

- Найбільшу підтримку в догляді за Андрійком мені завжди надавала мама. Вона була справжньою опорою, особливо тоді, коли я на гастролях чи в роботі. Але з часом, на жаль, її здоров’я вже не дозволяє допомагати так активно, як раніше. Тож довелося шукати додаткову підтримку — няню.

Зараз я саме в пошуках "своєї" людини — тієї, яка зможе стати частиною нашої родини. Бо для мене це не просто про роботу, це — довіра. І важливо, щоб ця людина не просто доглядала, а була поруч із дитиною по-справжньому, з теплом і повагою до його простору.
До цього мені щастило — няні з’являлися ніби випадково, але виявлялися ідеальними. Одна з нянь, наприклад, була вчителькою Андрійка — він її просто обожнював, довіряв їй, був поруч спокійно й щасливо. А для мене це — головне. Бо мій син дуже чутливий, закритий, він не пускає в особистий простір будь-кого. Йому важливо знати людину, звикнути до неї, відчути, що з нею комфортно. І я це повністю розумію та поважаю.
Іноді, коли потрібна разова допомога, я прошу своїх подруг або колег, з якими Андрійко вже знайомий. Це для нього безпечне середовище, і він набагато легше адаптується.

Наталко, чи намагаєтеся контролювати життя сина?

- Я не з тих мам, які контролюють усе до дрібниць. Наприклад, я точно не стою над дитиною з криком: "Чи зробив ти уроки?". Я можу звернутись до школи, попросити про додаткове заняття або підтримку, але змушувати щось зубрити — ні. Більше контролю у цьому плані беруть на себе тато чи бабуся. А я той варіант, коли включаюсь лише у виняткових ситуаціях.

Але коли йдеться про інтернет, тут я точно уважна. Бо, на жаль, сьогодні це середовище не завжди безпечне. І діти повинні знати: є шахраї, є небезпечні дорослі, є контент, який може травмувати. Ми говоримо про це з Андрійком. Я пояснюю йому правила безпеки: що таке особисті межі, що можна, а що ні. Розповідала і про "правило трусиків", і про недоречні повідомлення, і взагалі про те, як правильно реагувати на щось підозріле. Це дуже важливо, бо я сама в дитинстві пережила неприємний досвід, і добре пам’ятаю, як важко було пояснити мамі, чому я злякалась.

Так само розумію, що в підлітковому віці буде ще складніше. Звісно, я не зможу все проконтролювати. Діти зараз дуже розумні, багато знають і часто дізнаються про щось від старших друзів або з інтернету. Тому моя стратегія — не жорсткий контроль, а довірливі стосунки. Я хочу, щоб син міг прийти до мене з будь-яким питанням, щоб не соромився, не боявся.

Щодо дружби — я намагаюсь підтримувати всі його ініціативи. Андрійко досить замкнутий, йому комфортно наодинці з собою, він не потребує великого оточення. Але я м’яко підштовхую до того, щоб він спілкувався з іншими дітьми, не залишався повністю в собі. У нього є близький друг, і хоч буває, що Андрійко не хоче гуляти навіть із ним, я все одно заохочую їхні зустрічі, бо вірю, що дружба — це важлива складова емоційного розвитку.

Що ви робите не як усі батьки: ваші традиції, табу й лайфхаки в батьківстві?

- Не можу сказати, що я маю якісь суперунікальні лайфхаки чи виховую за особливою методикою. Навпаки — часто жартую, що я "горе-мама", яка просто дуже сильно любить свою дитину. Але, знаєте, з кожним роком усе більше переконуюсь: це і є головне.

Моя мета — не "виховати", а виростити людину, яка вміє себе чути, любити, поважати і не боятися бути собою.

Буває, що сварите сина? Які методи покарання практикуєте?

- Найбільше я можу розсердитися, якщо бачу з його боку байдужість до інших людей. Для мене це — червона лінія. Наприклад, якщо він може сказати мені чи татові: "Я не хочу, щоб ти мене обіймала. Потім". У нього дуже сильні особисті межі, і з дитинства він такий — самодостатній, йому не завжди потрібен хтось поруч. Це його право, я це поважаю. Але водночас я дуже хочу, щоб він навчився бути уважним до почуттів інших.

Я пояснюю йому, що таке емпатія, чому важливо дбати про ближніх, помічати емоції людей. Іноді доводиться сварити його, якщо він у спілкуванні буває різким чи байдужим.

Діти — це ще незріла психіка, і багато чого вони просто не розуміють.

Андрійко дуже залюблений, трохи розбалуваний, тому межу між "я так хочу" і "так не можна" ми вчимося вибудовувати разом.

Щодо покарань — фізичного насилля в нашому домі ніколи не було й не буде. Можу залишити без планшета чи без мультиків — для нього це вже досить серйозне попередження.

Як Андрійко реагує на маму "в телевізорі"? Чи не заважає йому ваша популярність?

- Мені здається, він настільки звик до того, що мама на екрані, що довгий час сприймав це як щось абсолютно нормальне, ніби так має бути у всіх. І тільки з віком почав розуміти, що мама — публічна людина, і це не зовсім звично для інших дітей.

Але популярність має зворотній бік, і я бачу це по сину. Йому буває некомфортно, коли до мене підходять на вулиці, просять сфотографуватись, обіймаються, щось говорять. Особливо коли це відбувається один за одним: він відчуває, що мама ніби не зовсім із ним, що її увагу забирають незнайомі люди. І він це дуже гостро сприймає.

Бували й емоційні моменти, навіть із істериками, коли йому ставало зовсім важко. Але я завжди старалась пояснити: "Це моя робота, синочку. Люди хочуть подякувати або просто сказати щось приємне". Зараз ми вже маємо своє правило: коли хтось підходить, я завжди кажу йому: "Андрюша, я на хвилинку, зараз усе буде". І він це приймає з розумінням.

Як плануєте провести літо з сином?

- Цього літа в нас, як завжди, свій маленький "план втечі" від міського ритму. Спочатку Андрюша поїде на канікули до бабусі — це вже наша традиція, і він дуже цього чекає. А трохи згодом ми разом полетимо на море. Щороку намагаємося вирватися хоча б на кілька тижнів — море для нас як перезавантаження, і я дуже мрію про цей час разом.

Звісно, влітку в мене продовжується робота, тому частину канікул Андрій проведе з бабусею, а я спробую викроїти хоча б день-два на повноцінний відпочинок наодинці. Це теж важливо — наповнитися, щоб потім бути ресурсною мамою.

Яку пораду дали б собі на початку материнства?

- Я б дуже хотіла сказати собі тоді: "Не хвилюйся. Розслабся. У тебе все вийде". Не варто було так нервувати, триматися за все одразу, прагнути бути ідеальною.

Насправді діти не потребують "ідеальних" мам. Вони потребують живих, справжніх, теплих — навіть із втомою, навіть із сумнівами. Ніхто не вмирає від того, що іноді мама не встигла, не додала уваги, не зробила "як у книжці". Я вірю, що кожна дитина приходить у цей світ не випадково. Душа сама обирає своїх батьків, обирає свій шлях, своє життя. І все, що з нами відбувається, — не дарма. Тому я б дуже хотіла сказати собі: "Ти — саме та мама, яка потрібна цій дитині. І все в тебе вийде".

Кожне материнство — унікальне. Кожна дитина — зі своєю історією, характером, викликами і подарунками. І в цьому немає правильного чи неправильного.